Тарас відчув, що батько дивиться на нього. Підняв очі й справді стрівся з батьковим поглядом.
— Учися, синку... — промовив батько, ледве ворушачи губами. Застогнав, скривився болісно й кинув різко, ніби аж з розпачем: — Просіть Богорського!..
Богорський наче тут і вродився. Як чорний привид, виріс він на порозі, пропустив поперед себе отця Григорія і кахикнув глухо в кулак, мов збирався перехилити чарчину.
— Слава богу, — привітався тихо отець Григорій, вийняв з кишені ряси згорнуту єпітрахіль, одягнув її, не поспішаючи, завченим рухом і підійшов до хворого. Всі, хто був у хаті, позадкували похапцем до дверей, ніби хворий від тої миті, як увійшов отець Григорій, більше їм не належав.
Останнім вийшов Богорський. Зачинив за собою двері, кахикнув ще раз і подався з двору, ні до кого навіть не обізвавшись. Мачуха було рвонулась за ним, але Павло спинив її за плече і сказав, що сам піде й поговорить з дяком про небожа.
Тарас один лишився в сінешній темряві. Спершись на драбину, яка вела на горище, тамував плач.
Доки ще не було попа, жевріла надія. А зараз... Іще не знав Тарас випадку, щоб одужав хтось у Кирилівці після того, як приходив отець Григорій і відпускав сердезі його останні гріхи.
На подвір'ї гомоніли родичі, бідкалися, що нема сестри Катерини, просили когось сходити чи з'їздити у Зелену Діброву. Із хати долинув голос отця Григорія. Тарас причинив сінешні двері й став прислухатися.
— Зате, глаголю, будеш в раю,— сказав розважливо батюшка.
Довгий час було тихо. Говорив, напевне, батько. Його ослаблий голос вже не міг здолати відстані між ліжком і сіньми.
— Не стрінеш пана, Грицьку, не стрінеш! — пробасив розкотисто піп. — До раю втраплять лише нужденні і страждущі! Багатим у рай пролізти важче, ніж верблюду крізь вушко голки...
З подвір'я в сіни долинав плаксивий голос Йосипа, який просився спати.
— Не гніви, Григорію, господа, — почувся знову батюшчин голос. — Молися краще й уповай на милість його... Прощається раб божий Григорій, — забурмотів він поспіхом, грюкнув ослоном, на якому, видно, сидів, і відчинив у сіни двері, притиснувши ними Тараса до драбини.
Тихо зайшли у хату діти та родичі. Хворий дивився на всіх уже далеким, туманним поглядом. Лише коли побачив Тараса, в очах знову щось спалахнуло.
— Просіть Богорського, — промовив поспіхом, немов боявся, що не встигне сказати, — може б, він узяв до школи Тараса... Не оставте й ви, батюшко, бідного сироту... — звернувся до отця Григорія, що неквапно й відчужено згортав єпітрахіль.
— Не оставимо, не оставимо... — кинув піп, беручись за клямку. — Усі ми смертні, і всі під богом ходимо...
Раптом піп відсахнувся. Рвучко відчинилися двері, й на порозі виріс економ.
— Григорій! Завтра з плугом у поле! — гукнув, немовби надворі. Знітився, коли помітив у хаті батюшку. Переступив з ноги на ногу, рипнувши чобітьми, пошкріб потилицю і сховав за спину руку з нагайкою.
— Одробив уже своє, одробив... — схлипнула біля столу мачуха.
— Слава богу, звільнився... — зітхнув з полегкістю батько. На його обличчі проходять тіні то жалю, то горя, то радості. — Хоч тепер звільнився... — додав уже ледве чутно. Зітхнув, заплющив очі...
У неділю вже й поховали...
А в понеділок прийшов раненько дядько Павло. Мовчки випив кварту води і, струснувши стриженою під макітру головою, опустився важко на лавку. Хмуро оглянув малечу, що сиділа, ждучи сніданку, потер долонями скроні (перебрав, напевно, на поминках) і сказав, не дивлячись на Тараса:
— Ходім до мене, мабуть, Тарасе... Ти бачиш, скільки ротів...
— І що я, бідна, з ними робитиму?! — сплеснула руками мачуха. Сльози так і бризнули в неї з очей. — Прошу, благаю вас, дівере, візьміть хоча б цього одного, понурого! — Вона сердито ткнула коцюбою в той бік, де мовчки сидів Тарас.
— То як, небоже? — повів бровами Павло. — Доки тепло, пастимеш свині... А як захукає — помагатимеш по хазяйству... Зате не будеш жадний шматочка хліба. Й при ділі будеш. І в люди, бог дасть, вийдеш... Я ж бо зичу тобі добра.
Тарас мовчки підвівся і став збирати свої пожитки. Хіба йому тепер не однаково, що робити, де жити! Недаремно ж кажуть: сироті хоч з мосту та в воду...
Поклав у торбу таблицю, каламар та псалтир і дістав з полиці Сковороду.
— А ця мізерія й ні до чого, — нахмурив брови дядько Павло. — Хрякам що "тму", що "мну" — все одно...
Тарас жбурнув торбину на стіл, а коли Павло одвернувся, сховав останній батьків дарунок за пазуху.
Байдуже ступав слідом за дядьком по стежці, вмитій росою... І цар Давид був пастухом!.. Ще з похорону лунають в душі пісні чи псалми цього царя-поета. Примружиться і ніби бачить його з гирлигою... Ось мерехтить серпанком безкраїй степ, яким сумними хмарами сунуть отари. Тремтить багрове сонце, а в голубій височині ширяє кібчик... Тихо... І раптом знову зринає звідкись жалібна музика. Гудуть дуби, співає птаство, і вітер ледве-ледве перебирає сріблясті струни променів...
Тарас поволі стишує ходу, звертає на іншу стежку і, поминувши крайню хату, виходить у степ. Немов вітрило, надуває вітер йому сорочку, куйовдить чуб і притискає холодну книжку до грудей. Не чути дуба, але голосять, тужать вітри... Зеленим вруном — панська озимина... Праворуч, ніби латки на сірій свиті, — маленькі клапті людських ланів... З гори в долину прокладає орач лискучу борозну, по якій поважно ходять такі ж граки... А далі, ген, аж на могилі, хтось мріє білий-білий — немов упала з неба хмаринка...
Якась невідома сила тягне Тараса туди. Колись, як був ще зовсім малий, отак пішов він степом шукать залізні стовпи, що підпирають небо...
Усе гучніше лунає музика. Голосять струни, тихий, прихриплий голос виводить щось журливе. То біла хмарка квилить на степовій могилі. В руках у хмарки кобза. А вуса довгі й сиві, волосся біле як молоко...
В чистім, полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім полі своя воля,
Що й серце німіє...
Співа кобзар, вдивляючись незрячим поглядом у далечінь. Торкає струни, і ті рокочуть, ніби вони живі... Гойдає вітер суху билину, хилить сріблясту тирсу хвилею... Здається, що сива тирса і в кобзаря на голові...