— Чого ж це ви? Такий азартний...
— Ні на що. Та й не навчився змалку. Це ганж на грані злочину, та що поробиш... Винен!
— Ви жартівник, — всміхнувся слідчий. — Хочете сховати ліс за підліском?
— Не зрозумів... — удав Тарас наївного.
— Старий фортель злочинців — признатися в якійсь дрібниці, аби уникнуть кари за більший злочин.
— Більший ще треба мати.
— Бунт, повстання, по-вашому, лише якась невинна забавка?
— Не можу мати думки про те, чого не знаю, чого в житті не бачив. На Україні всюди було спокійно.
— Я не сказав би... Слухайте! — подавсь до нього слідчий. — Коли повстала Польща, ви, як мені згадалося, були у Вільні?
— У Вільні був Енгельгардт. А я при ньому служкою. Та й ми втекли швиденько до Петербурга.
— А хто це — ми?
— Ми з Енгельгардтом. Правда, він сам поїхав, мене ж послав етапом, мов каторжанина...
— О, виявляється, ви вже знайомі з оцим нелегким способом мандрівки в край віддалений! — гукнув Попов. — І, попри це, дерзнули... Тут треба мати мужність і силу волі. Браво!
— Я не дерзав, мені звеліли і повели, — звернув Тарас зі стежки, яку йому прослав Попов.
— Хто? — стрепенувся слідчий.
— Таж Енгельгардт.
— Того не може бути! Щоб Енгельгардт брав участь в крамольній змові?..
— У змові? — посмикував Тарас за нитки цього вертепу.
— Гадаєш, нам не ясно, що ваше всеслов'янське братство лише більш-менш пристойна ширма?..
— До чого тут слов'янське братство?
— Я так і знав! — зрадів Попов. — Гулак та інша братія — самі собою, а ви окремо, глибше?
— Еге. Ми з паном Енгельгардтом...
— Де він живе?
— За рогом, тут, на Моховій, дім Щербакова. Пан Енгельгардт, Павло Васильович.
— Полковник гвардії його величності? Хіба він теж із ваших, із малоросів тобто?
— Пшепрашам, трохи поляк, а трохи німець...
— Чорт знає що! — утерся слідчий хусткою, що вже була геть мокра. — І він у вас був, кажеш, за головного?
— Людина — кремінь. Спробуй десь не послухатися — на стайню зразу ж!
— Тобі, напевно, теж перепало?
— Вишмагали за паршивеньку свічку. Я малював...
— Щось я тебе, Шевченко, не зрозумію... — сказав Попов, помовчавши. — То брав полковник участь у вашім ділі?
— В якому ділі?
Хтось за дверима пирхнув.
Попов підвівся, мовчки оглянув ще раз бранця, що незворушно стежив за ним преясним поглядом, і видихнув із явним розчаруванням:
— А я приніс запитання, які збирається тобі поставити наш генерал... Тепер не дам! Побудеш в його руках, одразу порозумнішаєш. Він умовлять не любить... Ти ще згадаєш, братику, моє благе бажання допомогти, та буде пізно!..
Вийшов, щосили грюкнувши зозла дверима. Тонко задеренчало скло у вікні за гратами, і стало тихо-тихо. Невдовзі клацнув двічі ключ у замку.
Не каявся, що поводив за носа цю білоброву бестію. Бач, уявив, поганець, що має діло з тетерваком, якого легко можна накрить сільцем підступності!.. А що, як хтось повірить цьому "друзяці" й щиро розкриє душу?.. Добре, що він нікого з братчиків не посвятив у той насправжній повстанський план, який у серці виплекав і вже почав потроху здійснювати на Україні... У ньому теж братерство. Не всеслов'янська — бідацька єдність усіх слов'ян... Щоб років три-чотири побув іще на волі, здригнувся б трон, завирувала б уся імперія!.. Так по-дурному вскочили. Тепер усі затаяться, позалізають нишком поглибше в нори. А жаль... Була надія!.. Республіки братів-народів... Славно!..
— Даремно ви, Тарасе, взяли на кпини слідчого, — ввійшов Сидоренко з обідом із трактиру. — Хто прагне в рай, і чортові повинен свічку ставити... Тепер він буде мститися за те, що ви його пошили в дурні.
— Як бог не видасть, свиня не з'їсть, — махнув Тарас рукою. — Склади мені компанію. Самому сумно їсти.
— Не велено, — зітхнув солдат. — Спасибі... З усього видно, скоро вас поведуть до Дубельта, — сказав тихенько. — Там ви вже не дражніться...
— Дякую. Ти як сюди попав, земляче? Пан здав за щось чи витяг номер?
— Ат, із дурного розуму. Найшло — і вліз у це лайно... Біжу, бо унтер!..
— Сидоров!
— Я тут! Обід приносив.
— Ну, Сидоров, наплачешся на гауптвахті!
— Велено ж приносить їм обідати...
— Дурак! Базікать з ними не дозволяється! Утямив?
— Слухаюсь, вашблагородіє! — гукнув чимдуж Сидоренко і чітко вийшов у коридор. Ще й підморгнув Тарасові.
За ним конвой прислали на третій день. Кремезних два жандарми ввалилися, немов ведмеді, в двері й одразу вихопили із піхов шаблі.
— Пішов! — звелів один і перший рушив з —камери. За ним — Тарас. А другий гримів слідом підковами, як добрий огир.
Був теплий день. Весною пахло навіть у цім дворі, де все нове, весняне пригнічувалося ще в брості. Десь, на Фонтанці, мабуть, заклично кахкали розбурхані квітневим вітром крижні... Блакить і простір!.. Воля!..
— Пішов! Пішов! — паняє, немов худобину, конвойний вістрям шаблі.
— Послухай, ти, обережніше, — сказав Тарас. — Не знаєш, хто я, що я, а вже поводишся, мов з каторжанином. А може, я ні в чому не завинив?
— Дивак. В Росії всі винуваті в чомусь!
— Окрім царя і нас, жандармів, — з усмішкою додав його напарник. — Давай, давай!
Вони ввійшли у більший корпус, спустилися два марші вниз, а потім стільки ж пройшли одразу вгору і коридором вийшли до розмальованих, парадних, мабуть, сходів. Дивно, що він цього нічого не пам'ятає, хоча вже був тут у день приїзду...
Ступав по білих сходинках і роздивлявся химерних левів з крилами на золотавих поручнях, пастушок поряд з вівцями на мармурових стовпчиках. А потім звів на стелю очі й пірнув у вік минулий, де ще могли вживатися і пастораль, і диба, і безпросвітний несмак кріпосника...
Нараз себе й жандармів побачив у величезнім дзеркалі. Зарослий весь, неначе старий варнак із лісу... Пан генерал злякається...
Годинник-ваза, який стояв над дзеркалом, пробив четверту годину дня.
— Давай-давай! — штовхнули в бік. — Роззявився...
— А може, він ніколи себе не бачив у дзеркалі? — хихикнув другий.
— Зараз йому розпишуть пику! Назад ітиме, то не впізнає.
Жандарм постукав у позолочені високі двері, прислухався... і відчинив.
— Дозвольте ввести, вашблагородіє!
— Введіть, — сказав похмуро Дубельт, спідлоба змірявши заарештованого. — Самі побудьте там, за дверима.