— А Рєпніни і досі ще листуються з опальним родичем, — не міг Капніст спинитися. Видать, йому з думок не йшла ця тема. — Старого князя, власне, позбавили усіх постів, "замкнули" тут, а він не хилить голову... Не жарт, колишній віце-король Саксонії, губернатор Малоросії, член Державної ради!.. Цар побоявся, щоб він не став на Україні гетьманом... Княгиня ж — внучка Розумовського...
— Дружина князя Рєпніна?
Капніст кивнув. І раптом зробився майже красенем, підсвічений якимось внутрішнім, незримим сяйвом.
— А правнучка Кирила-гетьмана, княжна Варвара, що за душа!
Невдовзі в'їхали в розкішний парк, у глибині якого білів палац. Одразу стало душно. У верховітті навіть не ворушилось листя, хоча велика, аж чорно-синя хмара закрила вже півнеба.
— Но, но! — захльоскав віжками Капніст. — Не вистачало, щоб ми намокли за чверть версти від дому.
Кінь припустив. Колеса зашурхотіли м'яко по вкоченій жовтавій ріні, й тому здавалося, що дощ уже почався.
В'їжджали в двір, під флігель, де жив Капніст, немов за ними гналися розбійники або вовки.
— Ху-у!.. — засміявся, оддавши віжки конюхові, Капніст. — Проскочили... Не знаєш, де княгиня? — спитав слугу, що вибіг їм назустріч.
— Їхні сіятельства ось тільки що пішли гулять по саду.
— Спитати треба дозволу, — сказав Капніст Тарасові. — Картини ті у вітальні. Підемо в сад?
--— Ходімо... — здвигнув Тарас плечима.
Княгиню з донькою вони знайшли на луці, коли вже чорна хмара, немов кошлата овеча шапка, накрила весь Яготин.
— Вертайтеся,— підбіг Капніст.— От-от гроза почнеться! Стара княгиня глянула з-під капелюшка на темне небо, скривилася, мов дитинча, в якого хочуть забрати іграшку, й промовила м'яким, та владним голосом:
— Ще обійдемо хоч раз лужок, устигнемо.
Тарас вклонився мовчки, бо Олексій Васильович забув його представити. Відповіла лише княжна — висока, ставна дівчина уже в літах: напевно, їй було за тридцять...
Тим часом лунко ударив грім, де взявся дужий вітер, і дощ линув немов з відра.
Капніст схопив за руку стару княгиню і кинувся із нею в сад. Княжна побігла слідом.
Тарас лишився. Може, що не покликали його пани, а може, що не хотілося йому страхатися святої зливи перед жінками. Вимокне —-— то й що? Надворі літо, дощик хоч і рясний, та теплий…
Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику
У новому горщику,
Тобі каша, а нам борщ,
Щоб рясніший ішов дощ!—
згадав дитячу приспівку. Дощ — благодать, дощ — хліб і мед, дощ...
— Ради бога, вибачте! — підбіг Капніст. — Я думав... Я геть забув вас познайомити і запросити!..
— Пусте,— сказав Тарас, потішений тим, що Капніст не впав нітрохи в його очах.
— Чому ви тут лишилися?
— Не знаю...— мовив щиро.— Чудовий дощ!
— Ви мокрий весь.
— А ви сухий?
— До ниточки!
Йшли, сміючись, байдужі до зливи й грому. А на балконі, мов на хмарині ангел, на них чекала княжна Варвара. Порожевіла, збурена грозою, бігом.
— Швидше! — махнула їм рукою, немов крилом.
— Го-го-го-го! — розкрилив руки й собі Капніст. — Прекрасний дощ, божественний!..
До Березані приїхав пізно ввечері. Платон Якимович іще не спав. Удвох з якоюсь пишною, ще молодою жіночкою пили наливку в залі, або світлиці, й розкішні вуса його стовбурчились, як у кота.
Тарас ввійшов, не дочекавшись, поки слуга запросить, і привітався, мабуть, занадто голосно, бо пан Платон розлив наливку з чарки. Нахмурившись, уже збирався гаркнути на пізнього такого гостя, але впізнав Шевченка й розплився в щедрій усмішці.
— Тарас Григорович! Оце презент! А я, по правді кажучи, й не сподівався.
— Знали, чим заманити, — книгами... — обняв Тарас господаря, що встав і вийшов йому назустріч.— Не бачу щось... Напевно, у кабінеті?..
— Терезіє, — гукнув Платон до жіночки, — подай-но ще карафу! Та й закусити, що бог послав.
Терезія звелась немовби аж невдоволено, хитнула звабно стегнами й понесла свою красу з світлиці, мов повну чару.
— Дружина?
— Як сказати... — всміхнувся, ніби муркнув, Платон Якимович.
— Аж проситься на полотно. Натура!
— То намалюй! — спіймав його на слові. — Я заплачу, що скажеш. Краса, вона недовговічна... А так було б колись на що поглянути і що згадати...
— Як пустиш покриткою?
— Ну що ти, що ти! Вона шляхтянка, вільна. Та й розпечатана не мною грішним...
— Жаль?
— Все, все в руках господніх, братику!.. — зітхнув грайливо, вгледівши в дверях Терезію, що спритно несла тацю з карафою і тарілками. — Терезіє, це пан Тарас, художник із Петербурга.
Вона осяяла таким зеленим поглядом, що проникав до дна душі, ледь-ледь присіла, як роблять панночки, що вчилися в інституті, й промовила нарозспів, ніби і не по-нашому:
— Тер-резія.
— Тарас Григорович тебе змалює.
— Справді? — зраділа жінка. — Мене ніхто ніколи не малював!
— Не дивно. В цій Тмуторокані... Поїхали б у Петербург...
— Ну що ти, що ти, братику! — сполошився Платон Якимович. — Хіба їй тут погано? Терезіє, запрошуй гостя!
Іч, налякався! Де він таку доп'яв? Щастить, щастить Платонам! Самі уже підтоптані, а бач, яких красунечок собі взяли... Закревська — просто диво!..
— Прошу, Тарасе, спробуй моєї власної, — підсунув повну чарку Платон Якимович. Тарас узяв і випив мовчки.
— Оце таки по-нашому! — потер господар руки. — Бери, що є, закушуй.
— Спасибі. Я вечеряв в Яготині з Капністом. У вас був дощ сьогодні? А там такий вперіщив!.. То де ж твої, Якимовичу, книжки, пісні, літописи?
— На все свій час, — пригладив господар вуса. — Завтра настане їхня черга... Такі діла робити треба, братику, при яснім сонці...
— Тоді дозволь мені піти спочити. Наїздився за цілий день...
— Це можна. Федоре!
Влетів слуга й завмер, мов камінь, біля порога.
— Федоре, — звелів уже ласкавіше, — влаштуй ось пана на ніч. Гукни Параску, треба ж постіль послати гостеві...
Терезія грайливо пирхнула. Цей ритуал, напевно, тут відбувавсь не вперше.
— Не клич нікого, Федоре, — сказав Тарас, як вийшли в сіни чи коридор. — Сам постелю. А хто така Параска?
— Покоївка, — озвався тихо Федір. — Була торік при панові, тепер же...
Федір не доказав. Завів його в кімнату з міцним широким ліжком, добув вогню і запалив воскову свічку.
— Мо', щось бажаєте?
— Ні. Тільки сну.
— Добраніч вам.