— Чаю? До чого тут, Тарасе, чай?
— Ну... можна й ром без чаю...
Микола сів.
— Не віриш, що ми створили Братство? — спитав невдовзі.
— Вірю.
— Тоді чому ж ти...
— Хочеш, щоб я ридав від щастя чи бив себе у груди й кричав "ура"?
— Принаймні...
— Я радий вам. Признаюсь, що сам шукав, що прагнув з вами зустрічі.
— Ти знав про наше Товариство? Давно? Від кого? — вражено спитав Микола.
— Можеш не хвилюватися. З надійних вуст.
— Хтось розповів... Без відома... Не поспитавши дозволу! — терзався й далі Костомаров. — Це може зле скінчитися...
— Не потерпай! — махнув Тарас рукою. — Страх нас скував міцніше од всіх кайданів. До біса страх! Ми ж козаки.
— Ну, добре... — всміхнувся криво Костомаров.
— Сиди і слухай.
— Що ж ти мені читатимеш, "Єретика"?
— Ні. "Сон", комедію. Написану ще в Петербурзі...
Микола сів зручніше, примружив гарні очі — в пухнастих довгих віях — і мовив тихо:
— Слухаю...
Від перших же рядків поеми його лицем пройшла легка судома, здригнулись вії, очі зробились круглі.
— Господи!..
— Не заважай!
...А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. "Нехай, — каже, —
Може, так і треба".
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! Немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята, і старчата —
Адамові діти...
— В тобі сидить, Тарасе, чи бог, чи сам люципер... — сховав лице в долонях Костомаров.
— Ти слухай, слухай, братику!
Читав і сам проймався страшною силою її рядків. Чи то на нього діяв так Костомаров, який сидів і слухав, закам'янівши, чи він збагнув на відстані двох довгих літ і те, чого раніше не помічав у цій своїй поемі. Місцями аж не вірилося, що сам писав, що це його творіння, його дитя. Це суд, це вирок смертний панам, царям, усьому самодержавству!.. А ти, Миколо-брате, злякався, що хтось комусь шепнув на вухо про Товариство...
Як дочитав, стояла довго тиша. Кувала десь зозуля... Дзвенів невтомний бджолиний гул... Зривався часом вітер, і білий цвіт спадав на стіл, на землю...
— Ти зазирнув, Тарасе, туди, куди ніхто не міг, не смів ввійти, — сказав, нарешті, Костомаров. — Це страшно й солодко... І небезпечно!
— Знаю...
—Ти не образишся на нас за те, коли ми всі — не дай бог чогось поганого! — казатимемо, що ти не був у Братстві, "не состоял"?
— Байдуже...
— Бережених бог береже!..
— А де ж твій чай? — нахмурився. — Ти ж обіцяв.
Микола притьмом метнувсь до хати по самовар. Аж з вишні сипнуло цвітом...
...Ні, він не міг сидіти дома й ждати! Чужбинський ще раненько кудись подався, взявши з собою й Сажина, — вони жили тепер утрьох неподалік Козиного болота, — й залишив його самого. Коли б таки самого, то він знайшов би діло, а то ж удвох з прочаночкою, з якою стрівся вчора в Печорській лаврі. Та вже якби із нею, то б він не нудив світом, а щебетав би, вився довкола милої, а то ж із серцем тільки, в якому та пташина змостила собі гніздечко!.. Звідки воно найшло на нього і де взялося?.. Любо сидів собі, дивився на задніпровську велично-вічну далеч, розмислював про рідний край, і раптом ніби янгол торкнувсь крилом його душі, промовивши її вустами: "Мамо!.."
Вийшов, немов сновида, з хати й побрів нагору, в інший від Лаври бік. Боявся, що прибіжить дочасно й півдня сидітиме біля трактиру, в якому вона жила. Негарна, непоказна, а вся якась, неначе... Якась така... Не міг сказати, визначити, чим прихилила його до себе дівчина... Тим дивно ніжним "мамо!", чи поглядом, в якому стільки було тепла, чи усмішкою, що, ніби зайчик сонячний, весь час блукала в її вустах... Пішов слідом, не сміючи озватись словом, стрітися з її небеським зором... А потім ждав у парку, й таки діждався, і познайомився, і змалював для них пейзаж, який сьогодні має вручити їм, бо дівчина ходила тільки з матір'ю... Забув, як звати дівчину!.. Чи й не спитав... Йому було достатньо того, що знав. Ні в кого нема такого голосу! По ньому він впізнає її між сотень... "Мамо!.." Хорал, пеан, симфонія!.. Він міг би зараз, тут же, намалювати її портрет — так чітко закарбувалися у серці, в пам'яті прості й чарівні риси її лиця... Ішов уздовж старого валу й перед собою весь час виразно бачив її... Аж дивно — матері не пам'ятав, хоча вона не відпускала доньки ані на крок!.. Такого з ним ще не траплялося. Мав добру пам'ять. Чіпко тримав усе побачене й міг уявити його собі за місяць, рік, а тут іще й доби немає, як він востаннє бачив лице тієї жінки...
Крізь Золоті (убогі вже!) ворота неквапно вийшов на шлях, що вів через пустир у бік університету та Василькова, куди він мав у скорім часі їхати розкопувати якусь могилу. Сонце вже піднялось високо й добряче гріло. Славно, що не забув надіти свого бриля. Волосся, хоч відросло, було рідке і немічне, зовсім не те, яке він мав півроку тому, доки не захворів. Це б зараз йому оту свою стару чуприну!.. Куди ж це ти звернув, козаче? Мабуть, хитруєш, хочеш бочком, бочком — і на Печерськ, до Лаври?.. Та ні, я так... Всміхнулася йому прозорим усміхом... У сонці вся, у білім цвіті вишень!..
— Здоров, Григоровичу! Куди грядеш? — зіткнувся з ним Микола Костомаров. Незвично жвавий, збуджений.
— А ти де був? — спитав Тарас.
— На власній пробній лекції в університеті.
— І як?
— Чудово! Вітали всі, плескали мені в долоні.
— Ти молодець! — обняв Тарас товариша. — Професор... Пан професор! — штрикнув під бік рукою. — Заткни усіх за пояс, щоб знали наших!.. Тільки ж дивись мені! — нахмурився. — Якщо твої студенти не будуть знати матері й своєї мови...
— Можеш не турбуватися.
— Я так сказав, як мовлять, на всякий випадок...
— Прощаю!
— Треба ж, брате, комусь читати мої книжки, — всміхнувся.
— А знаєш ти, що в Києві поляки й навіть великороси взялись вивчати мову, аби тебе читати в оригіналі? Студенти — то ті всуціль...
— Це добра, Миколо, вість, — сказав Тарас, схвильований його словами, хоча вже чув про те раніше, від Афанасьєва-Чужбинського. — А то: "Нема такої мови і не було!.."
— Тепер ніхто не скаже, бо є Тарас Шевченко!
Відчув, як щоки йому взялися палом, а десь під самим серцем поповз щемливий холод.
— Ат хай їм грець! — всміхнувся. Збив набакир свого бриля. — Гульнути б! Жаль, не можна...