Майстерня його зустріла мороком. Знайшов свічник зі свічами і запалив. Узяв з кутка аж кілька готових полотен, які йому подарував господар, і вибрав з них найліпше... Він зробить темне, з коричневим відтінком тло, і з нього, ніби з пітьми, в яку поверг імперію Микола Перший, висяюватиметься лице людини, світла її душа; людини, що вмила руки, як розпочався неправий суд над волею і рідним краєм... Коли людину чесну примушують ставати катом, вона приносить в жертву сама себе...
Гойднувся вогник свічки, поволі стих і знов гойднувся. Звідки в майстерні вітер? Двері ж він зачинив...
— Пробачте... Ви Тарас Шевченко?
Біля порога стояв міцний, високий чоловік. В кобеняку, в смушевій шапці та... при пістолі й шаблі!
— Здається, я... — всміхнувся.
— То я до вас. Добривечір!
— З ким маю честь? — не вірив своїм очам.
— Я з лісу.
— По дрова, мабуть, їздили?
— Ні, там живу.
— А-а, ви лісничий! Проходьте ось, сідайте.
Гість не примусив просити ще — пройшов і сів на лавці, відсунувши книжки, папір. Зняв шапку.
— У лісі я переховуюсь, бо припекло. Спалив одного дуку, ну й сіли мені на хвіст...
— То ви?..— не зміг сказать "розбійник".
— Так, гайдамака, — мовив статечно гість. — Читав я ваші книги. Й оце прийшов порадитись...
Тарас аж сів од подиву.
— Вас не захоплять зненацька тут?
— Ні. Я не сам.
— Якої ж ви хотіли ради, хлопці?
— Набридло жить вовками. Все по лісах та по яругах бродимо... Дружин, дітей не бачимо... Та й, правду кажучи, панам від нас так само шкоди, як псам від бліх. Ну спалимо якогось там, ну всиплемо комусь київ, щоб ними не допікав селянам... А їх же, цих недолюдків, довкола сотні, тисячі! Їх бережуть жандарми, військо. Що ми супроти них!..
— Це правда, — не скоро сказав Тарас. — Вас жменька, їх — легіон... І все ж вас більше!
— Як то?
— Простих людей, трудящих на світі тьма, а панства трохи.
— Трохи, та в них є гроші, зброя і є солдати, набрані з тієї тьми! Й вони гуртом тримаються, свої добра оберігають купно.
— У цьому, мабуть, і заковика. Купно! Коли і ми всі разом за діло візьмемося, панів, жандармів з царствующими особами зідме як вітром!
— Разом... — протяг непевно. — Хто ж нас збере до гурту, дасть нам у руки свячену зброю, вкаже, коли й на кого вдарити?
— Ми з вами.
— Я?
— І ви, і всі, кому несила бачити в неволі ближніх...
— Все це лиш балачки, — нахмурив чорні, широкі брови лісовик. — А що робити треба?
— Збирати силу й ждати.
— Чого?
— Повстання.
— Хто ж нам про нього скаже, батьку?
Тарасові аж серце стислося від того слова. "Батьку..."
— Як потече мерзенна панська кров, — сказав, підвівшись для урочистості, — тоді виймайте і ви ножі!
— Що ж, будемо збирати силу. Хлопців пошлю по селах нишком... Мені пора. Прощайте!
Тарас не зміг утриматись. Схвильовано обняв нічного гостя й поцілував.
За мить у хаті вже не було нікого. Гойдався вогник свічки та пахло талим снігом і тютюном...
Надворі, десь у парку, заухкав сич. Погавкали ліниво пси. І знову стало тихо.
Не вірилося, що це не сон, що гайдамака — справжній! — був тут, просив поради в нього... Яка ж могутня сила таїться в слові, мовленому крізь біль душі!.. Як жаль, що він не здумав дати йому свого послання до мертвих і до живих!..
Прислухався. Навкруг стояла тиша. Високий вогник свічки горів, ледь-ледь потріскуючи...
...Вже місяць жив навпроти через Хрещатик і не наважувався зайти до нього і познайомитися. Чекав нагоди. Добре знав по собі, що діло це делікатне й настирливість та нетерплячка тут можуть лиш нашкодити. Поклав собі, що з'явиться до Костомарова не сам, а з кимось і не спитає про те, що чув від Лизогуба, а ждатиме, коли той сам одкриється.
Нарешті, вже як Київ залитий був вишневим білим цвітом, прийшов до нього в номер новий його знайомий, чиновник канцелярії генерал-губернатора Гулак Микола і запитав, чи він не хоче скласти йому компанію і завітати разом із ним до Костомарова, який живе тут недалечке. Звичайно, він погодився. Відклав роботу мовчки й став одягатися.
— О, геть забув, тобі привіт, Тарасе, від Білозерського! — згадав Гулак. — Вас познайомив колись Куліш.
— Спасибі. Я пригадую його лице...
— Між іншим, він упевнений, що ти, Тарасе, геній.
— От молодець! Нівроку, не поскупився! — пожартував.
— Він пише, що в нього був Іван Посяда, якому ти читав "Івана Гуса" й "Псалми Давидові".
— Написане, аби читали... А що?
— Ну... Може, не варто всім показувати твої останні твори... Такі, як "Сон", "І мертвим, і живим..." або "Кавказ"...
— Іван не "всі", — нахмурився. — Та й ти...
— Є всякі люди...
— Знаю. І все ж читатиму, бо крізь цензуру їм не пройти, а людям треба правди, а люди мусять знати, до чого ми вже домовчалися.
Гулак погладжував тоненькі бачки, що оторочували йому лице, й ледь-ледь помітна усмішка блукала в його устах.
Майбутній пан професор (за місяць мав читати пробну лекцію) зустрів їх без захоплення, увесь іще в своїх книжках, в історії. Коли ж почув, що перед ним Шевченко, змінився враз.
— Пробачте! Я мав би сам прийти до вас, представитись, та все діла... — тис руку й крізь окуляри пильно вдивлявся в очі, в його лице, — Я чув, що ви живете поряд, у номерах... Простіть, що так...
Він був смаглявий, з вусами та бородою-баками, одягнений охайно й вишукано, немовби знав, що будуть гості в хату.
— На перший раз прощаємо, — великодушно сказав Тарас. — Оскільки ми самі такі... — всміхнувся. — Щоправда, кари він не мине, — звернувся до Гулака. — Нехай за це пригостить нас гарячим чаєм з ромом!
— Хоч з боку права тут трохи теє... — підніс Гулак великомудро палець.
— Та бог простить! — закінчив Тарас за нього. — Оскільки в нас всуціль безправ'я...
— Мамо! — гукнув господар весело. — Чи можна якось нам самовар?
— Добридень вам, — ввійшла вже літня пані.
Гулак нагнувся мовчки й поцілував її не дуже тендітну руку.
— Мамо, оце Тарас Шевченко, — сказав їй син.
В очах у жінки тихо сяйнув щасливий подив. Не встиг Тарас озватися, як був уже в її обіймах.
— Коля мені читав... — промовила, поцілувавши його в чоло. — Спасибі!..
Коли пішла на кухню, Гулак сказав неголосно:
— Вона також, Тарасе, із кріпаків...
— Сідайте, прошу! — поспіхом звільнив од книг два крісла господар дому.