— Химера, — відразу висловив свою думку Гриф. — Чому ваш батько не поїхав та сам не забрав того скарбу?
— Йому він був не потрібний. Батьків дядько, померши, залишив йому велике багатство. Він покинув морську службу, підхопив від доглядачок у Бостоні негарну хворобу, і мати з ним розлучилася. Вона теж отримала спадщину, що давала їй близько тридцяти тисяч доларів річного прибутку, й оселилася в Новій Зеландії. Мене вони ділили між собою: я жив то в Новій Зеландії, то в Сполучених Штатах, аж поки минулого року помер мій батько. Тепер я цілком належу матері. Батько залишив мені свої гроші — десь мільйонів зо два, — але мати подбала, щоб наді мною призначили опікунів, усе через пияцтво. В мене грошей до біса, але я не можу взяти жодного пенса, опріч того, що мені видадуть. Зате старий здогадувався, що я заглядаю в чарку, тому й передав мені ті три бретналі з усіма відомостями, що їх стосуються. Зробив він це через своїх повірників, так щоб мати й не знала; він казав, що цим забезпечить мене на ціле життя; якщо в мене вистачить снаги поїхати та добути скарб, то я до самої смерті зможу пиячити скільки влізе. Я маю мільйони в руках своїх опікунів, купу грошей дістану від матері, якщо вона перша втрапить до крематорію, та ще один мільйон чекає, щоб я його викопав, а тим часом мушу канючити в Лавіни дві чарки на день. Ну, хіба це не пекельна мука? Та ще й з моєю спрагою!
— Де той острів?
— Далеко звідси.
— Назвіть його.
— Нізащо в світі, капітане Грифе. Ви легко на цьому заробите собі півмільйона. Ви маєте плисти за моїми вказівками; коли будемо ген на морі, по дорозі до острова, я вам назву його, але не раніше.
Гриф знизав плечима й облишив переговори.
— Я дам вам ще чарку та й відішлю вас човном на берег, — сказав він.
Пенкберн остовпів. Не менш як п'ять хвилин він не знав, на що зважитись, потім облизнув губи й скорився.
— Якщо ви обіцяєте поїхати, я скажу вам зараз.
— Авжеж, я ладен їхати. Тому й питаю. Назвіть острів.
Пенкберн подивився на пляшку.
— Я зараз доп'ю те віскі, капітане.
— Ні, не доп'єте. Я б вам дав ту чарку, якби ви їхали на берег. Якщо ж хочете назвати мені острів, то повинні говорити по-тверезому.
— Ну, гаразд: це острів Френсіс. Бугенвіль[44] назвав його острів Барбур.
— Далекий, самотній острів у Малому Кораловому морі,— сказав Гриф. — Знаю його. Між Новою Ірландією та Новою Гвінеєю. Тепер це паскудний закутень, але на той час, як капітан "Джигунки" забивав бретналі, а китаєць, торгівець перлами, вимінював їх, з нього була непогана місцина. Два роки тому пароплав "Бобер" набирав там робітників на Упольські плантації, то його знищили разом з командою. Його капітан був мій добрий знайомий. Німці надіслали крейсер, обстріляли ліс, спалили з півдесятка селищ, убили кількох тубільців та чимало свиней — от і все. Тубільці там споконвіку були погані, а надто ж зробилися небезпечні сорок років тому, коли вирізали команду китобійного судна. Як воно пак звалося? Ану гляньмо!
Він підійшов до книжкової полички, витяг грубеньку "Лоцію Тихоокеанського півдня" і заходився гортати.
— Ага, ось де воно. "Френсіс, або Барбур", — швидко прочитав він. — "Тубільці войовничі та зрадливі… Меланезійці… людожери. Захопили й знищили китобійне судно "Західник"… Ось як воно звалося. Мілини… мис… якірні стоянки… ага, Червона Круча, бухта Овена, бухта Лікі-кілі… А це вже краще: "…глибоко врізується в берег, болота з мангровими заростями, на глибині дев'яти сажнів добре тримається якір у тому місці, від якого на вест-зюйд-вест стримить біла скеля". — Гриф підвів очі: — Можу заприсягтися, що це ваш берег, Пенкберне.
— То ви поїдете? — жваво спитав той.
Гриф кивнув.
— Мені ця історія починає здаватися правдивою. От якби йшлося про сто мільйонів або ще про якусь скажену суму, то я б анітрохи не зацікавився. Ми вирушимо завтра, тільки з одною умовою: ви повинні твердо коритися моїм наказам.
Грифів гість радісно й промовисто закивав головою.
— Але це означає — нічого не пити.
— Це надто жорстока вимога, — забідкався Пенкберн.
— Такі мої умови. Я трішки лікар і подбаю, щоб з вами нічого поганого не сталося. І ви маєте працювати… тяжко працювати, як звичайний матрос. Відбувати вахту й робити все, що належиться, хоч їстимете й спатимете з нами на кормі.
— Гаразд! — Пенкберн простяг руку, щоб закріпити угоду. — Якщо тільки це не вб'є мене, — додав він.
Девід Гриф щедро налив у чарку на три пальці віскі й подав її Пенкбернові.
— Це ваша остання чарка. Пийте.
Пенкберн простяг був руку. Та раптом стріпнувся, рішуче випростав плечі й відкинув голову.
— Мабуть, не питиму, — почав він, але потім, легкодухо піддавшись невситимому бажанню, похапливо взяв чарку, неначе боявся, що її віднімуть.
IV
Від Папіїті на островах Товариства до Малого Коралового моря довга путь: від 150° західної довготи до 150° східної довготи. Якщо плисти навпростець, то це те саме, що перетяти Атлантичний океан. А "Морська чайка" пливла не навпростець. Через численні Грифові справи вона багато разів звертала з простого шляху. Девід Гриф спинявся на безлюдному острові Троянд, поглянув, чи не можна його заселити й понасаджувати там кокосових пальм. Потім заїхав до Східного Самоа, склав пошану королеві Туї-Мануа, що вже помирав, і заходився інтригувати, щоб добути собі пайку в торговельній монополії на трьох королевих островах. З Апії він одвіз на Гільбертові острови вантаж краму та кількох агентів на зміну. А ще завітав на Онтонг-Джаву, оглянув свої плантації на острові Ізабелі та кушів землю у ватажків приморських племен північно-західної Малейти. І протягом тієї кружної подорожі він силкувався зробити людину з Алоїзеса Пенкберна.
Той вічно спраглий неборака, хоч і жив на кормі, мусив виконувати звичайну матроську працю. Він не тільки відбував вахту біля стерна та порався коло вітрил і такелажу, але й робив найбруднішу та найважчу роботу. Його підіймали в "кріслі" високо вгору, і він вичищав та шмарував щогли. Коли він скромадив пісковиком палубу та мив її нелюсованим вапном, йому боліла спина, зате міцнішали мляві, марні м'язи. Як "Морська чайка" стояла на якорі і матроси-тубільці, пірнаючи під воду, чистили кокосовою шкаралупою оббитий мідяною бляхою спід корабля, Пенкберна теж посилали працювати нарівні з усіма.