СИН СОНЦЯ
СИН СОНЦЯ
І
Судно "Віллі-Во" стояло в протоці між береговим і зовнішнім рифом. З-поза рифу долинав тихий плескіт лінивого прибою, але захищена смуга води, що пролягла ярдів на сто, аж до білого пляжу з дрібного коралового піску, була гладенька, як шкло. Хоч протока була вузька й судно закинуло якоря на наймілкішому місці, де можна повернутися, а все ж якірний ланцюг розкручено на цілих сто футів. Видко було, як він слався по дну з живих коралів. Неначе якийсь страхітливий змій, ворушився іржавий ланцюг на дні океану, кілька разів перекручуючись і закінчуючись нерухомим якорем. Велика сірувата тріска, замережена рудими плямами, полохливо гралася серед коралів. Інша риба, химерна формою та кольором, зоставалась нахабно байдужа навіть тоді, коли неквапом пропливала величезна акула і тріска панічно втікала до своїх улюблених коралових шкалубин.
На палубі спереду душ дванадцятеро тубільців незграбно чистили поруччя з тикового дерева. Чистили не вправніше за ненавчених до праці мавп. Зрештою, своїм виглядом вони й скидалися на величезних мавп якоїсь доісторичної породи: щось мавпяче ввижалося в дратівливій скарзі їхніх очей, в тих надміру несиметричних обличчях, і були вони навіть голіші за мавп, бо мавпи хоч мають на тілі шерсть, а в цих людей не було ніякого вбрання. Зате вони чепурилися, чого мавпи вже ніколи не роблять. У їхніх продірявлених вухах стриміли коротенькі люльки з глини, важкі дерев'яні чопи, черепахові кільця, іржаві цвяхи та зужиті гільзи. Найменша дірка була такого калібру, як набій од вінчестерської рушниці, а найбільша мала в діаметрі чи не добрий дюйм; у кожному вусі було від трьох до шести таких дірок. Носи тубільці проштрикували шпичками та шилами з вилощеної кістки або скам'янілих черепашок. В одного на грудях висіла біла клямка від дверей, у другого вушко порцелянової чашки, в третього мідяний шестерик від будильника. Вони щебетали чудними тонкими голосами й усі разом встигали зробити не більше за одного білого матроса.
На кормі під тентом сиділо двоє білих чоловіків. Обидва були в спідніх сорочках вартістю у шість пенсів, а стегна вони просто пообгортали шматками краму. На поясі в кожного висів револьвер та кисет з тютюном. Піт міріадами краплинок виступав їм по всьому тілу. Часом краплинки зливалися в струмочки, капали на гарячу палубу і майже одразу випаровувалися. Худорлявий, темноокий чоловік втер з чола ядучий струмінь і стомлено вилаявся, обтрушуючи мокрі пальці. Стомлено та безнадійно позирнув він на океан, що блищав за зовнішнім рифом, та на верховіття пальм уздовж берега.
— Восьма година, а тут, як у пеклі гаряче. Що ж буде о дванадцятій? — поскаржився він. — Хоч би послав бог вітру. Невже ж ми ніколи не рушимо звідси?
Другий чоловік, стрункий двадцятип'ятилітній німець з масивним чолом ученого та зрізаним підборіддям звироднільця, не завдав собі клопоту відповісти. Він саме насипав гранів з п'ятдесят хінного порошку в цигарковий папірець; тоді скрутив його, вкинув собі в рот і проковтнув, не запиваючи водою.
— Хоч би краплю віскі,— хвилин через п'ятнадцять простогнав перший.
Проминуло ще п'ятнадцять хвилин, тоді німець ні сіло ні впало заявив:
— Мене вже геть доконала пропасниця. Я вас покину, Грифісе, коли доїдемо до Сіднея. Досить з мене тропіків. Мені слід було краще зважити, коли підписував контракт.
— Не який з вас і помічник, — мляво відповів Грифіс, надто розпарений, щоб дратуватися. — Все узбережжя Гувуту реготалося, почувши, що я вас найняв. "Кого? Якобсена? — питали мене. — Та од нього не сховаєш не те що кварти джину, а й сірчаної кислоти. Все винюхає". І ви таки справдили свою репутацію. Ось уже два тижні я не мав ковтка в роті, бо ви все вихлебтали.
— Якби вас отак мучила пропасниця, як мене, ви були б зглядливіші,— заскиглив помічник.
— Та я й не гніваюсь, — відповів Грифіс. — Прошу тільки бога, щоб він послав мені чарочку, вітерець абощо. А то відчуваю, що завтра мене знов опаде лихоманка.
Помічник запропонував йому хініну. Злаштувавши кульку з дозою в п'ятдесят гранів, Грифіс проковтнув її, теж нічим не запивши.
— Господи! Господи! — застогнав він. — Я мрію про такий край, де нема ніякого хініну. Прокляте пекельно зілля! Я вже наковтався його цілі тонни.
Він знову скинув оком на океан, шукаючи якоїсь ознаки вітру. Одначе хмар, що звичайно заповідають пасат, не було, а сонце, хоч не досягло ще зеніту, обернуло все небо на розпечену мідь. Здавалося, ніби ту спеку можна було не тільки відчувати, але й бачити. Грифіс перевів погляд на берег, марно шукаючи полегкості. Білий пісок боляче різав очі. Нерухомі пальми на тлі блякло-зелених непроглядних хащів здавалися зробленими з картону. Маленькі смагляві хлопчики, що голі гралися у сліпучому мареві піску та сонця, ображали й дратували хворого зі спекоти Грифіса. Йому неначе аж полегшало, коли один хлопчик спіткнувся на бігу й ляпнувсь у теплувату морську воду.
Тубільці, що поралися спереду на палубі, щось гукнули, і обидва білі знову глянули на море. З-за найближчого рогу, віддаленого від них на чверть милі, випливав довгий чорний човен на веслах, обминаючи риф.
— То гумські хлопці з сусідньої затоки, — визначив помічник.
Один тубілець підійшов до тенту, байдуже ступаючи по гарячій палубі, неначе його босі ноги не відчували спеки. Це теж боляче вразило Грифіса, і він заплющив очі. Але за мить він аж витріщився з подиву, бо тубілець сказав:
— З тими гумськими хлопцями пливе білий пан.
Грифіс та його помічник схопилися на ноги й стали
придивлятися до човна. На кормі вони справді завважили бриль білого чоловіка. На помічниковому обличчі враз лягла тривога.
— То Гриф, — сказав він.
Грифіс задля певності ще довго придивлявся, потім люто вилаявсь.
— Чого йому тут треба? — спитав він чи то помічника, чи сліпучого моря та неба, чи немилосердного сонячного
палу, а чи всього розпеченого й невблаганного світу, що з ним його зв'язала доля.
Помічник захихотів:
— Я ж казав, що вам не втекти.
Але Грифіс не слухав його.
— З такими грішми, як у нього, та щоб гонитися скрізь, мов побірчий за орендою! — кричав він, пойнятий нестямною люттю. — Він купається в грошах, увесь напханий ними, мало не лусне від грошей. Я добре знаю, що він продав свої плантації на Ірінзі за триста тисяч фунтів. Це Бел мені сказав, коли ми востаннє пиячили разом у Гувуту. Має стільки мільйонів, а сам, мов той Шейлок, переслідує мене за таку марницю, що йому сором би нею й люльку запалити! — Грифіс круто повернувся до помічника: — Авжеж, ви мене попереджали. Ну гайда, викладайте, що ж саме ви мені казали?