Одна тільки можливість цього є справжньою революцією по відношенню до порядку, де ніщо й ніхто (ні слова, ні люди, ні тіла, ні погляди) не можуть здійснювати прямої комунікації, а мусять у вигляді цінностей проходити через моделі, що породжують їх і репродукують в цілковитій "сторонності" одна до одної... Революція існує скрізь, де запроваджується обмін, що ламає цільову спрямованість на моделі, опосередкованість через код і ціннісний цикл, що внаслідок цього постає, — й не має значення, чи це обмін безконечно малими фонемами, складами в поетичному тексті, чи обмін поміж тисячами людей, що промовляють одне до одного у зворохобленому місті. Адже таїна соціяльного слова, таїна революції полягає також і в оцьому анаґраматичному розпиленні інстанції влади, в цьому строго закономірному вивітренні будь-якої трансцедентної соціяльної інстанції. І тоді роздерте тіло влади обмінюється як соціяльне слово в поезії бунту. Від цього слова теж нічого не залишається, і воно ніде не накопичується. Влада народжується з того, що не знищилося в революції, адже влада — це залишок слова. В соціяльному бунті здійснюється те ж саме анаґраматичне розпилення, що й розпилення позначника в поезії, або ж тіла в еротизмі, або ж знання та його об'єкта в аналітичній операції: революція є символічною, або ж її немає.
КІНЕЦЬ АНАТЕМИ
Вся лінґвістична наука може аналізуватися як опір цій операції буквального розпилення і розв'язання. В ній повсюдно спостерігається та ж сама спроба звести поезію до прагнення-сказати, запровадити її під крило певного смислу, зруйнувати утопію мови, задля того, щоб повернути її до топіки дискурсу. Циклові буквальности (оберненості й розпиленню) лінґвістика протиставляє порядок дискурсивности (еквівалентність і нагромадження). Цей контрнаступ може простежуватися в усіх можливих інтерпретаціях поезії (Якобсон, Фонажі, Умберто Еко — про це див. далі, в розділі "Уявне лінґвістики"). Але з цим опором пов'язана також і психоаналітична інтерпретація, до котрої ми ще повернемося. Адже радикальність символічного відзначається такими масштабами, що всі науки та дисципліни, які працюють над нейтралізацієюцього символічного, самі зазнають аналізу з його боку і постають перед фактом своєї недостатности.
Отож, анаґраматична гіпотеза Соссюра залучає у свій простір всі принципи лінґвістики та психоаналізу. Сам він побудував її на обмеженій базі, та ще й застерігав, що вона має характер попереднього висновку. Однак ніщо не заважає розвинути її аж до останніх висновків. Так чи інакше, а радикалізація гіпотез становить собою єдино можливу методу, позаяк теоретичне насильство на рівні аналізу породжує еквівалент отого "поетичного насильства", про яке Ніцше сказав, що воно "поновлює порядок усіх атомів фрази".
Ми почнемо із коментарів Старобінскі до Соссюра. В них розглядаються головним чином два аспекти: слово-тема (його існування чи не-існування) — й специфіка поезії (а отже, й усього відкриття, котре зробив Соссюр).
Може здаватися, що вся арґументація Соссюра базується на реальному існуванні ключового слова, прихованого позначника, "матриці", "corpus princeps" (*): "Така версифікація цілковито підпорядкована звуковому завданню, котре часом то внутрішнє й вільне (обопільна відповідність елементів щодо парности і рими), то зовнішнє, себто зумовлюється звуковим складом певного наймення, — наприклад, Scipio, Jovei тощо". Як відомо, висунувши такий здогад, Соссюр спрямував усі свої зусилля на те, щоб дати йому достатнє обгрунтування. Зайве й казати, що тут він потрапив у пастку наукового доведення, в забобонний страх перед фактом. Слава богу, він зазнав невдачі в побудові доказу (котрий мав би полягати в тому, що архаїчний поет у своїй практиці свідомо прагнув до анаґраматизації слова-теми), й ця поразка стала порятунком для його гіпотези. І справді, доведення звузило б її, звівши до одного певного типу архаїчної поезії й, ще гірше, обмежило б акт поетичної творчости формальним вправлянням у криптоґрамуванні, грою в піжмурки із ключовим словом, що полягає у відновленні слова, котре навмисне розчленували і сховали. Старобінскі його так і тлумачить: "Отож, поетичний дискурс є всього лиш іншим утіленням якогось наймення — розгорнутою варіяцією, що дає змогу доскіпливому читачеві зауважити очевидну, однак розпорошену присутність провідних фонем... Від простого наймення гіппоґрама переходить до складного розгортання складів у вірші; тут ідеться про те, щоб розпізнати і зібрати в ціле провідні склади, на зразок того, як Ізіда збирала докупи роздерте тіло Озіріса".
====
*Первинне тіло (лат.) — прим. пер.
====
Старобінскі відразу ж відхиляє містичну теорію еманації (самозародження і розростання слова-теми у вірші) і виробничу теорію (слово-тема використовується поетом у ролі канви для роботи з компонування віршів). Слово-тема — це ні первісна клітина, ні модель, Соссюр нітрохи не намагається встановити відношення семантичної привілейованости між двома рівнями слова (номінальним та анаґраматичним). Якого статусу можна йому надати — манекену, ескізу, мініятюрного сценарію, теми чи анатеми? Це дуже важливо, адже тут ідеться про всю схему сиґніфікації, "роблення знаків": принаймні зрозуміло, що слово-тему не можна розглядати як позначник всієї поеми, котра виступає значеником, — і не менш зрозумілим видається те, що між ними існує відношення якщо не референтности, то принаймні когерентности. Мабуть, найбільше Старобінскі солідаризується із Соссюром тоді, коли вважає, що "приховане слово-тема відрізняється від очевидного вірша лише своєю стислістю. Воно є таким же словом, як і слова розгорнутого вірша, а отже, воно відрізняється від цього вірша, як одне від багатьох. Йдучи попереду тексту як цілого, ховаючись за текстом чи, радше, всередині тексту, слово-тема не становить собою ніякого якісного відхилення: воно не є ні вищою сутністю, ні нижчою природою. Воно постачає свою субстанцію для інтерпретативної розробки, що дозволяє йому тривати у вигляді довгого відлуння". Але якщо це слово таке ж, як інші слова, то навіщо ж його робити прихованим, латентним? З другого боку, "очевидний" текст — це не "розвиток, примноження, продовження, відлуння" слова-теми (саме по собі відлуння не поетичне), а його розпилення, розчленування, деконструкція. Цей аспект анаґраматичної операції випадає з поля зору Старобінскі навіть тоді, коли він дає йому найтонші тлумачення: "Виголошення слова-теми постає розпорошено, воно підпорядковується іншому ритму, ніж ритм складів, у якому розгортається очевидний дискурс; слово-тема розтягується, ніби тема фуги, коли вона розробляється через імітацію збільшення. От тільки слово-тема ніколи не було об'єктом експозиції, а тому його неможливо розпізнати й потрібно вгадувати його, виловлюючи у процесі читання тексту можливі зв'язки поміж фонемами, що в ньому розкидані. Це читання розвивається в іншому темпі (й у іншому часі) — врешті-решт доводиться виходити за межі "послідовности", що притаманна звичайній мові".