Що ж відбувається зі словами та фонемами в нашій дискурсивній системі? Не слід гадати, що вони люб'язно щезають після того, як нам послужили, або ж повертаються на своє місце, як літери в матрицю лінотипа, очікуючи, поки в них зайде потреба. Все це теж є частиною нашої ідеалістичної концепції мови. Кожен термін, кожна фонема, що їх не загарбали, не віддали, не знищили шляхом поетичного подвоєння, не виполонили, як термін і як смислову цінність (в своїй еквівалентності тому, що вони "хотіли сказати"), — всі вони залишаються. Це залишок. Він приєднується до воістину фантастичного за своєю ґрандіозністю осаду мовних відходів, до непрозорої дискурсивної матерії (все дужче помітно, що основною проблемою виробничої цивілізації виступає проблема її відходів, себто не що інше, як проблема її власної смерти, себто загибелі від свого власного залишку, — але ж індустріяльні відходи нікчемно малі у порівнянні з мовним залишком): нашу культуру як таку маніякально переслідує і блокує ця велетенська інстанція закам'янілого залишку, й культура намагається знайти вирішення цієї проблеми в надвиробництві — шляхом дедалі більшого продукування мови вона силкується обмежити тенденцію до зниження показника "комунікації". Однак ніщо не допомагає. Так само, як і будь-який товар, себто будь-яка річ, котру виробили під знаком цінности й еквівалентности, є нерозчинним залишком, що стоїть на заваді соціяльному відношенню, так і будь-яке слово, термін, фонема, що їх виробили і не зруйнували символічним способом, нагромаджуються у вигляді підсвідомого витіснення, тяжіють над нами всією абстрактністю мертвої мови.
В нашій мові владарює економіка щедротности і марнування — утопія достатку. Але якщо "достаток" і марнування є порівняно недавньою характеристикою матеріяльної економіки, її історичною рисою, то в усній чи писемній мові вони постають як природний, одвіку заданий аспект. Утопія достатку, який існує і буде існувати завжди, в будь-який момент і так багато, що його вистарчить усім, скільки хто захоче. Утопія необмеженого мовного капіталу як споживчої та обмінної вартости. Аби щось позначити, кожен вдається до нагромадження й накопичувального обміну позначників, істинна сутність котрих лежить поза ними, в їхній еквівалентності тому, що вони хочуть сказати (можна обійтися й меншою кількістю слів — стислість є моральною чеснотою, однак це всього-навсього економія засобів). Це дискурсивне "споживацтво", над котрим ніколи не тяжіє примара дефіциту, це марнотратне маніпулювання, що спирається на уявний достаток, призводить до процесу неозорої інфляції, що зоставляє, як і всі наші суспільства безконтрольного зростання, такий же неозорий залишок, — відходи, що ніяк не розкладаються, себто спожиті, але не знищені позначники. Бо ж слова, що відслужили своє, не вивітрюються, вони накопичуються у вигляді відходів, — це знакове забруднення, що має так само фантастичні масштаби, як і промислове забруднення, котре відбувається одночасно із ним.
*
Лінґвістика фіксує лише одну оцю стадію відходів, стадію функційної мови, універсалізуючи її як природний стан будь-якої мови. Нічого іншого вона й уявити собі не може: "Як римляни й етруски поділяли небо строгими математичними лініями і в делімітованому таким чином просторі, як у храмі, заклинали божество, так і кожен народ має над собою небо математичних концептів, й прагнення до істини розуміється віднині як вимога шукати будь-яке концептуальне божество лише у тій сфері, котру йому призначено" (Ніцше "Книга філософа"). Так чинить і лінґвістика: вона силою витісняє мову до сфери, котру вона автономізувала за власним образом і подобою, — вона вдає, ніби "об'єктивно" знайшла мову там, де вона сама ж її вигадала і сяк-так раціоналізувала. Вона геть незугарна уявити собі інший стан мови, крім комбінаторної абстракції коду (мова в Соссюра), що доповнюється нескінченним маніпулюванням словом, інакше мовлячи, стан спекуляції (в подвійному сенсі цього терміну) на основі загальної й вільної циркуляції — кожен користується словами на власний розсуд і обмінюється ними згідно з законом коду.
Одначе давайте припустимо, що існує стадія, де мовні знаки зазнали навмисного обмеження (як гроші в племені аре-аре): обмежене поширення, брак формальної "свободи" продукування, обігу й використання. Чи, радше, два замкнені кола:
— "звільнені" слова, котрими можна користуватися на власний розсуд, слова, що циркулюють як обмінна вартість — це зона "комерції" смислом, аналоґ сфери ґімвалі за економічного обміну;
— "незвільнена", підконтрольна зона, її матеріял обмежується символічним ужитком, слова не мають ні споживчої, ні обмінної вартости, не множаться й не вимовляються на власний розсуд— зона ця аналоґічна сфері кула для "коштовних" речей.
В цій останній сфері не відіграє жодної ролі принцип загальної еквівалентности, а отже, і лоґіко-раціональний поділ знака, чим займається семіолінґвістична "наука". У мовній площині поезія відтворює таку ситуацію первісних суспільств: є обмежена кількість предметів, котрі завдяки своїй необмеженій циркуляції в процесі обміну/дарунку забезпечують невичерпне багатство, свято обміну. Первісні блага в кінцевому підсумку становлять майже цілковитий дефіцит, — якщо вимірювати їхній обсяг або цінність. Невтомно споживаючись у процесі свята й обміну, вони "за мінімального обсягу та кількости" дають у підсумку той "максимум енерґії у знаках", про яку писав Ніцше, або ж те справжнє, перше і єдине суспільство достатку, про яке писав Маршалл Салінз (Les Temps Modernes, oct. 1968).
Слова тут мають той же статус, що й речі та матеріяльні блага: вони не перебувають у вільному засягу для всіх за будь-якого моменту, тут немає "надміру" мови. В маґічних, ритуальних формулюваннях панує строге обмеження, котре тільки і здатне зберегти символічну ефективність знаків. Шаман чи священний поет орудує ліченими, кодованими, обмеженими фонемами або ж формулами, вичерпуючи їх до самого дна за максимальної орґанізації смислу. Формула, що вимовляється саме так, з усією своєю буквальною та ритмічною точністю, завдяки цьому і впливає на майбутнє, — а не завдяки тому, що вона означає (*).