Тепер це не що інше, як уламок життя, — марґінальний, а якщо дивитися загалом, то асоціяльний, — ґетто, відстрочка, мертва зона на підступах до смерти. Власне кажучи, це не що інше, як ліквідація старости. Що довшим стає людське життя, що більше "виграє" воно у смерти, то менш визнаються люди у символічному плані. Будучи приреченим на смерть, котра повсюдно здає свої позиції, похилий вік утрачає свій статус і всі свої прероґативи. В інших суспільних формаціях старість існує по-справжньому, як символічний орієнтир ґрупи. Статус людини похилого віку, що мислиться як статус предка, відзначається найвищою престижністю. "Літа" є реальним багатством, котре обмінюється на авторитет і владу, тоді як сьогодні "прожиті" літа мають суто численний характер, вони накопичуються, однак не обмінюються. Отож, зростання середньої тривалости життя призводить лише до дискримінації старости, — це лоґічно випливає із дискримінації самої смерти. "Соціяльне" тут попрацювало не шкодуючи зусиль. Воно зробило старість "соціяльною" територією (під цією рубрикою вона й існує в ґазетах, разом із імміґрантами й проблемою абортів), воно соціялізувало цю частину життя, замкнувши її на самому собі. Під "сприятливим" знаком природної смерти воно перетворило старість на упереджену соціяльну смерть.
"Оскільки життя окремої цивілізованої людини існує у площині поступу і нескінченности, то, згідно з його ж таки іманентним сенсом, воно ніколи не може мати кінця. Адже для кожного, хто живе у площині проґресу, завжди є перспектива подальшого поступу. Вмирущий ніколи не може сягнути вершини, тому що вона завжди провадить у нескінченність. Авраам чи який-небудь селянин за старосвітчини помирав старим і пересиченим життям, тому що він був складовою частиною орґанічного кругообігу життя, тому що життя на схилі віку давало йому все, що воно могло йому надати, тож не було таких загадок, які йому треба було б відгадати. Можна сказати, що він був цілком задоволений життям. І навпаки, цивілізована людина, що залучена до поступу суспільства, котре постійно збагачується ідеями, знаннями та проблемами, може відчувати втому від життя і все ж не насититися ним... Ось чому цивілізована людина вважає смерть такою подією, що не має жодного сенсу, а разом з нею таким же вважає і цивілізоване життя, адже своїм безглуздим поступом воно прирікає на безглуздя і саму смерть" (Макс Вебер, "Вчений і політик").
СМЕРТЬ ПРИРОДНА І СМЕРТЬ ЖЕРТОВНА
Чому ж смерть від старости, котра має передбачуваний і очікуваний характер, смерть у колі сім'ї, смерть, що тільки й має повноцінний смисл для традиційної спільноти від Авраама до наших дідів, сьогодні цілком утратила свій сенс? Вона вже навіть перестала зворушувати, вона зробилася майже кумедною чи принаймні соціяльно незначущою. І чому, навпаки, насильницька смерть, смерть від нещасливого випадку, смерть, що була була нонсенсом для старосвітської спільноти (її боялися і проклинали, так само, як у нас проклинають самогубство) набуває такого сенсу для нас: тільки вона й фіґурує в хроніках, тільки вона зачаровує і заповнює нашу уяву. Знову ж таки, все це походить із того, що наша цивілізація, за словами Октавіо Паса, є цивілізацією Нещасливого Випадку.
Нездорова увага до смерти в масмедіях? Ні, вони всього лиш обігрують той факт, що безпосередню, незворотну і позбавлену розрахунку значущість мають для нас лише ті події, де ту чи іншу ролю відіграє смерть. В цьому сенсі, найбільш ласі до сенсацій масмедії водночас є і найбільш об'єктивними. І тут знову ж таки спостерігається грайлива і позбавлена інтересу інтерпретація в термінах витіснених індивідивідуальних потягів, підсвідомого садизму тощо, — адже йдеться про колективну пристрасть. Насильницька смерть чи смерть від катастрофи не задовольняє мізерне індивідуальне підсвідоме, котрим заправляють ниці масмедії (це вторинна, а отже, морально спотворена візія), — смерть тому і зворушує так глибоко, що залучає до гри саму ґрупу, з її пристрасністю до самої себе, що так чи інакше міняється і зазнає спокути в її очах.
"Природна" смерть не має сенсу, тому що ґрупа не бере в ній жодної участи. Вона банальна, тому що пов'язується із баналізованим індивідуальним суб'єктом, з баналізованим родинним осередком, тому в ній уже немає колективної туги чи радости. Кожен сам хоронить своїх небіжчиків. В первісних людей немає "природної" смерти: будь-яка смерть носить соціяльний, публічний, колективний характер, це завжди наслідок чиєїсь злої волі, котру необхідно поглинути ґрупою (жодної біолоґії). Це поглинення здійснюється через свято й обряди. Свято — це обмін воль (інакше воно не змогло б усотати в себе біолоґічну подію). Над головою небіжчика обмінюються зловорожі волі й обряди уласкавлення. Смерть розігрується і символічно виграється — небіжчик тут набуває свого статусу, а ґрупа забагачується новим партнером.
Для нас небіжчик є просто хтось, хто залишив табір. З ним не може бути ніякого обміну. Він ще до смерти зробився залишкои. Наприкінці життя, що було нагромадженням, з балансу списують і його самого — це суто економічна операція. Він не може стати священним образом — у кращому разі, він слугує за виправдання для живих, для того, щоб вони відчували свою перевагу над мертвими. Це плоска, одновимірна смерть, завершення біолоґічного шляху, розплата з усіма боргами — людина "здихає", мов проколота шина, вона стає вмістом без жодного змісту. Що за проклята банальність!
Й тоді вся пристрасть зосереджується на смерті насильницькій, котра тільки й здатна виявити в собі якусь жертовність, себто перетворення реальности згідно з волею ґрупи. І не має значення, чи це смерть від нещасливого випадку, злочину чи катастрофи, — від того моменту, як вона виходить з-під влади "природних" причин і стає викликом природі, ця смерть стає справою всієї ґрупи, вона вимагає собі колективної символічної відповіди, одне слово, будить пристрасть до штучного, котра водночас є пристрастю до пожертви. Природа плоска і позбавлена сенсу, і смерть не потрібно "повертати природі", потрібно, щоб вона обмінювалася згідно зі строго впорядкованими обрядами, щоб її енерґія, себто енерґія небіжчика і енерґія смерти, відбивалася на ґрупі, щоб вона поглиналася і витрачалася ґрупою, а не зоставляла по собі "природний" залишок. Нам же залишається всього-навсього фантазм жертвопринесення, фантазм насильницької штучности смерти, позаяк у нас немає ефективного обряду поглинення смерти і її енерґії розриву. Звідси ж походить інтенсивне, глибоко колективне задоволення від смерти в автомобілі. У смерті від нещасливого випадку зачаровує її штучність. Технічна, неприродна, а отже, навмисна (може, й спровокована самою жертвою), вона знову викликає інтерес — адже навмисна смерть несе в собі сенс. І саме оця штучність дає змогу смерті, так само, як і жертвопринесенню, естетично дублюватися в уяві, з чого, власне, і постає утіха. Звичайно, ця "естетика" має вагу лише для нас, тому що ми споглядаємо її зі сторони. Для первісних людей жертвопринесення не "естетичне", воно завжди є познакою неприйняття природної біолоґічної послідовности подій, воно означає втручання в ці події за допомогою обрядів, означає контрольоване й соціяльно впорядковане насильство, — насильство, спрямоване проти природи, котре ми можемо віднайти лише лише в нещасливому випадку чи катастрофі. А тому все це ми переживаємо як найвагоміші символічні соціяльні події, як жертвопринесення. Врешті-решт, Нещасливий Випадок становить собою випадковість, себто абсурд, лише з офіційного погляду — з погляду ж символічної вимоги, що ніколи нас не полишає, це щось геть зовсім інше.