===========
*Всі цитати з Маркса перекладено за виданням: К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения, второе издание, т. 46. — М., Госполитиздат, 1968, а також т. 23, — М., Госполитиздат, 1960 — прим. пер.
===========
Ця фаза механічного виробництва, наукового апарату, колективного трудівника і НОП була тією стадією, на якій "процес виробництва перестав бути процесом праці в тому сенсі, що праця перестала охоплювати процес виробництва як панівного над ним єдиного начала" (Gr., ІІ, 212). "Ориґінальної" виробничої сили вже немає, замість неї повсюдно існують механізми, котрі перетворюють виробничі сили в капітал, — чи, радше, механізми, що продукують виробничу силу і працю. Ця операція нейтралізує ввесь суспільний апарат праці: колективні механізми починають безпосередньо продукувати суспільну доцільність, вони виробляють виробництво.
Це геґемонія мертвої праці над живою. До цього і зводилося первісне нагромадження: воно акумулювало мертву працю, аж поки вона отримала здатність поглинати живу працю, — а точніше, виробляти її під власним контролем задля своїх же цілей. Ось чому кінець первісного нагромадження означає рішучий поворот політичної економії, себто перехід до переважання мертвої праці, до суспільних відносин, що кристалізувалися і втілилися в мертвій праці, котра тяжіє над цілим суспільством як сам код панування. Маркс припустився фантастичної помилки, вважаючи, що машини, техніка, наука все-таки не винні, — мовляв, усе це знову може зробитися живою суспільною працею, варто тільки ліквідувати систему капіталу. А насправді якраз на них ця система і грунтується. Ці добросерді сподівання випливають із недооцінювання смерти в мертвій праці, із розрахунку на те, що внаслідок рішучого повороту, свого роду історичного стрибка виробництва мертве долатиметься в живому.
І все ж Маркс нюхом відчував це, кажучи про "властивість об'єктивованої праці перетворюватися в капітал, себто перетворювати засоби виробництва в засоби управління живою працею". Те ж саме відчувалося й у іншому формулюванні, згідно з яким на певній стадії капіталу "замість того, щоб бути головним аґентом процесу виробництва, робітник стає поруч із ним" (Gr., ІІ, 221/222). Формула, котра йде далі, ніж політична економія і її критика, оскільки вона означає буквально те, що йдеться не про виробництво, а про вилучення і вигнання.
Знову ж таки необхідно проаналізувати усі наслідки, що випливають із цього. Коли виробництво сягає такої циркуляції і здійснює інволюцію саме в собі, то воно втрачає будь-яку об'єктивну детермінованість. Воно заклинає саме себе, як міф, використовуючи свої власні елементи, які обернулися в знаки. Коли одночасно з цим знакова сфера (включно з засобами масової інформації, інформацією тощо) втрачає свою специфічність і починає представляти єдність ґлобального процесу капіталу, тоді потрібно не лише говорити услід за Марксом, що "процес виробництва перестав бути процесом праці", але й стверджувати, що "процес розвитку самого капіталу перестає бути процесом виробництва".
З геґемонією мертвої праці над живою руйнується вся діялектика виробництва. Споживча/обмінна вартість, виробничі сили/виробничі відносини, — всі ці опозиції, на основі котрих функціює марксизм (по суті, підлягаючи тій же схемі, що й раціоналістське мислення, котре грунтується на опозиціях істини і брехні, позірного й реального, природи і культури), теж нейтралізуються, причому тим же способом. У виробництві та економіці все починає підмінюватися, зазнавати обернення та обміну згідно з тією ж таки нескінченною дзеркальністю, що панує в політиці, моді чи ЗМІ. Без кінця відбиваються одна в одній виробничі сили і виробничі відносини, капітал і праця, споживча і обмінна вартість — і це означає не що інше, як те, що виробництво розчиняється в коді. А закон цінности сьогодні вже полягає не так в обмінності всіх товарів під знаком загальної еквівалентності, як у набагато радикальнішій обмінності всіх катеґорій політичної економії (і її критики) згідно з кодом. Всі детермінації "буржуазного" мислення нейтралізувало і відмінило матеріялістичне мислення, яке геть все звело до єдиної історичної детермінації. Однак і її своєю чергою нейтралізувала і поглинула революція, котра відбулася в елементах системи. І як попередні покоління мріяли про докапіталістичне суспільство, так і ми починаємо марити політичною економією, як утраченим об'єктом, і її дискурс набуває сьогодні такої референтної потуги лише тому, що вона виступає як утрачений об'єкт.
*
Маркс: "Види праці, котрі можуть використовуватися тільки як послуги, оскільки їхній продукт невід'ємний од їхнього виробника, і які через те не можуть стати автономним товаром, утворюють нікчемно малу масу в масі капіталістичного виробництва, Тому тут від них можна відсторонитися, відклавши їхній розгляд до глави про найману працю" ("Капітал", гл.УІ, стор.234). Ця глава "Капіталу" так і не була написана: проблема, що її поставило це розмежування, котре стосується і розмежування поміж продуктивною і непродуктивною працею, є цілком нерозв'язною. Марксистські дефініції праці тріщать по всіх швах, і це спостерігається від самого початку. В "Grundrisse" (І, 253) читаємо: "Праця є продуктивною, якщо виробляється її протилежність [капітал]". З цього можна лоґічно виснувати, що коли праця починає продукувати сама себе, як це спостерігається сьогодні в масштабах "колективного трудівника", то вона перестає бути продуктивною. Непередбачуваний висновок із дефініції, котра навіть не припускає, що капітал може вкорінитися в чомусь іншому, крім "виробництва", і можливо, саме у праці, позбавленій своєї продуктивности, "непродуктивній" і, в якомусь сенсі, нейтралізованій праці, де капітал переграє небезпечну детермінованість "продуктивної" праці і може запровадити своє реальне панування не тільки над працею, але й над цілим суспільством. Зневажаючи цю "непродуктивну працю", Маркс обминув справжню невизначеність праці, на котрій базується стратеґія капіталу.
"Виробництво продуктивне лише в тому випадку, коли воно виробляє свою власну протилежність [капітал]" (Gr., І, 253). Парадокс тут полягає в тому, що, згідно із власною дефініцією Маркса, дедалі більша частка людської праці стає непродуктивною, однак це не заважає капіталу поглиблювати своє панування. Насправді ж усе це штукарство, немає двох чи трьох видів праці (*), на ці софістичні розмежування Маркса надихнув сам капітал, котрий ніколи не був аж настільки дурний, щоб вірити в них, він завжди "наївно" їх перетинав. Існує лише один вид праці, одна і справді фундаментальна його дефініція, й біда в тому, що Маркс її зневажив. Якщо сьогодні всі види праці й улягають якісь одній дефініції, то виражається вона у визначенні незаконної, архаїчної, непроаналізованої катеґорії праці/послуги, а не в класичній і начебто універсальній катеґорії найманої, "пролетарської" праці.