====
*Тут існує дуже велика загроза збитися на манівці, бо хоч і визнається, що смерть і сексуальність біолоґічно пов'язані як орґанічне приділення складних істот, все це не має однак нічого спільного з символічним відношенням смерти і статі. Перше вписується в в позитивність ґенетичного коду, друге — в деконструювання соціяльних кодів. Чи, радше, друге не вписується в жодну біолоґічну еквівалентність, в жодне число і в жодну мову. Воно є грою, викликом і втіхою, і гра його полягає в обігруванні першого. Поміж ними двома, поміж цим реальним відношенням смерть/сексуальність і їхнім символічним відношенням, проходить цезура обміну і соціяльної приділености, де все воно й розігрується.
Вейсман: сома є смертною, зародкова плазма — безсмертна. Одноклітинні теоретично безсмертні, смерть виникає лише в диференційованих багатоклітинних організмах, для котрих вона можлива й навіть раціональна (необмежена тяглість індивідуального життя стає зайвою розкішшю — пор. із Батаєм, в котрого, навпаки, смерть є "ірраціональною" розкішшю). Смерть — це всього лиш пізніше надбання живих істот. В історії видів вона постає разом із сексуальністю.
Про це ж пише і Турньє в "Лімбах Тихого океану": "Секс і смерть. Їхня тісна пов'язаність... Він наполягав на тому, що індивід мусить жертвувати собою задля виду, тому що його таємне приділення одвіку полягає в акті відтворення. А значить, сексуальність, казав він, є живою, загрозливою, смертельною властивістю людського виду, що присутня в кожному індивіді. Відтворювати означає пускати на світ наступне покоління, котре ненавмисне, однак без жодних жалощів зіпхне своїх попередників у прірву небуття... З цього випливає, що інстинкт, котрий наближає статі одна до одної, є інстинктом смерти. Таким чином природа намагається приховати свою гру, котра однак проглядається досить недвозначно. Навбач видається, що коханцями заправляє еґоїстичне прагнення отримати втіху, але насправді вони рухаються шляхом найбезумнішої самозречености". Ця байка досить точно відбиває ситуацію, однак доводить вона всього лиш біолоґічну співвіднесеність смерти й сексуальности: смертність постає разом із сексуальністю, позаяк остання вже є вписуванням функційної розділености людини, а отже, безпосередньо належить до розряду витіснення. Однак ця функційна розділеність не належить до потягів, вона є соціяльним явищем. Вона постає за певного типу соціяльних відносин. Дикуни не настільки автономізують сексуальність, як ми. Вони радше близькі до того, про що писав Батай: "У грі орґанів, що спливають оновленням злиття, відбувається утрата себе... " А отже, можна виголосити услід за Вейсманом і водночас усупереч йому: смерть (і сексуальність) становить всього лиш пізніший набуток соціяльної істоти.
====
Батай не може тут устояти перед натуралістичною, якщо не біолоґічною спокусою, що в іншому аспекті приводить його до натуралізації чогось такого, як тенденція до дисконтинуальности: "Кожній живій істоті притаманне бажання продовжити себе". Супроти природи, що становить собою буяння живих енерґій та орґію руйнування, "істота" захищається завдяки заборонам, всіма силами опирається цьому потягу до щедротности і смерти, котрий породжує в ній природа (однак це тимчасовий опір, "люди ніколи не говорили рішуче "ні" насильству і смерті"). Таким чином у Батая, на основі природної дефініції витрачання (природа як модель марнування) і такої ж субстантивної онтолоґічної дефініції економіки (суб'єкт прагне зберегти себе як істота, — але звідкіля ж походить це фундаментальне прагнення?), виникає щось на зразок суб'єктивної діялектики заборони і трансґресії, де початкова радість посвяти і смерти губиться в християнських утіхах і перверзії (*), — щось на зразок об'єктивної діялектики безперервности і перервности, де виклик, що його кидає смерть економічній орґанізації, відступає перед широким метафізичним чергуванням.
====
*Справді, в Батая це бачення "надмірности" часто потрапляє у пастку трансґресії — глибоко християнської діялектики чи містики заборони і її переступу (причому, вона поділяється й сучасним психоаналізом, і всіма "анархічними" ідеолоґіями свята і витіснення). Ми вчинили зі свята естетику переступу, позаяк уся наша культура є культурою заборони. Ця ідея свята все ще позначена витісненням і може звинувачуватися в тому, що вона реактивує заборону і зміцнює соціяльний устрій. Ми вшановуємо таким же аналізом і первісне свято, позаяк глибоко нездатні уявити собі щось інакше, ніж поділ і простір-до-нього й простір-після-нього — все це знову ж таки випливає із нашої глибинної схеми безперервного лінійного порядку ("нехибна форма", що заправляє нашою культурою, завжди пов'язана із метою, з фінальним завершенням). Первісне свято, як і жертвопринесення, — це не трансґресія, це оберненість, циклічне кружеляння, себто єдина форма, що справді кладе край межі заборони. Зворотній порядок, порядок трансґресії чи "звільнення" витіснених енерґій, закінчується лише нав'язливим повторенням заборони. Отож, тільки оберненість, тільки циклічність мають характер надмірности, — а трансґресії для цього ще недостатньо. "В аспекті економічного, будь-яке продукування є всього-навсього репродукуванням, в аспекті ж символічного, будь-яке репродукування є продукуванням".
====
І все ж в батаївській візії на смерть як щедротне і розкішне явище існує таке, що виводить цю візію з-під оруди психоаналізу, — воно здатне розрегулювати будь-яку економіку, розбити не лише об'єктивне дзеркало політичної економії, але і зворотнє психічне дзеркало витіснення, підсвідомого і лібідової економіки. Потойбіч усіх цих свічад, або ж у їхніх розрізнених скалках, де Празький Спудей на однісіньку мить уздрів перед смертю свій реальний образ, перед нами сьогодні постає щось інше: фантастична розпиленість тіла, людської істоти і багатства, найближчим передчуттям котрої виступає образ смерти в Батая.
СМЕРТЬ МОЯ В УСІХ УСЮДАХ,
МРІЯ МОЯ — СМЕРТЬ
СМЕРТЬ ЛОКАЛЬНА СМЕРТЬ БІОЛОҐІЧНА
Необерненість біолоґічної смерти, її об'єктивний і локальний характер становить собою сучасний науковий факт. Вона спеціяльна для нашої культури. Всі інші культури проголошують, що смерть починається ще до смерти, що життя триває й після життя, що неможливо провести розмежування поміж смертю й життям. Всупереч уявленням, що в одному з них вбачають завершення другого, необхідно розгледіти радикальну недетермінованість життя і смерти й неможливість автономізувати їх у символічному порядку. Смерть — не скрайня межа життя, а його відтінок; чи ж навпаки, життя — це відтінювання смерти. Однак наша, новітня ідея смерти зумовлюється зовсім іншою, відмінною системою уявлень, — про машину і її функціювання. Машина працює або ж не працює. Так само й біолоґічна машина — вона може бути або мертвою, або живою. Символічний порядок не знає цієї абстрактної бінарности. І навіть біолоґія визнає, що смерть починається від самого народження, однак усе це ще залишається в рамках функційної дефініції (*). Інша справа, стверджувати, що смерть поєднується з життям, обмінюється з життям, що вона становить вершину життя, — адже в такому разі буде абсурдом розглядати життя як процес, котрий завершується смертю, й ще більшим абсурдом ототожнювати смерть із дефіцитом чи занепадом життя. В цьому випадку ні життя, ні смерть не можуть відноситися до якогось кінця, а отже, й смерть не може мати локального, визначеного характеру.