Якщо потяг до смерти — це міт, то потрібно його витлумачити. Давайте ж будемо тлумачити потяг до смерти і сам концепт підсвідомого як міти й не будемо звертати увагу на на їхній ефект "істини" чи на їхні зусилля справити такий ефект. Міт про щось розповідає — і робить він це не так своїм змістом, як через форму свого дискурсу. Давайте припустимо, що під метафоричними личинами сексуальности і смерти психоаналіз розповідає щось украй важливе про глибинну орґанізацію нашої культури. Коли міти вже не переповідаються, коли вони постають у вигляді аксіом, то втрачається отак "ґрандіозна невизначеність", про яку говорив Фройд. "Концепт — це всього-навсього рештки метафори", писав Ніцше. Отож, поведемо розмову про метафору підсвідомого, себто про метафору потягу до смерти.
Ерос на службі в смерти, уся культурна сублімація як довгий кружний шлях, що провадить до смерти, потяг до смерти, що живить репресивне насильство і заправляє всією культурою як жорстоке супер-еґо, вітальні сили, що вписуються у нав'язливе повторювання, — все це відповідає істині, однак істинне воно лише по відношенню до нашої культури, що намагається усунути смерть і задля цього нагромаджує смерть на смерть, котра невідступно переслідує культуру як її ж власна мета. Про це говорить і метафоричний термін "потяг", і так він визначає собою сучасну фазу системи політичної економії (якщо це іще політична економія), де закон цінности у своїй структурній, найбільш терористичній формі отримує своє просте завершення у нав'язливому відтворенні (репродукуванні) коду, — таку фазу політичної економії, де закон цінности видається таким же незворотнім цільовим настановленням, як і потяг, що прибрав для всієї нашої культури вигляду невідворотного приділення. Це стадія іманентної поворюваности того ж самого закону в кожен момент життя. Стадія, коли система впирається у свою межу, що лежить поміж цілковитим інвестуванням смертю як своєю об'єктивною фінальністю та цілковитою руйнацією через потяг до смерти як процес деконструкції. Одночасно про все це й говорить метафора потягу до смерти — адже він заразом є і системою, і двійником системи, він подвоює її завдяки радикальній контр-кінцевості (пор. Двійника і його "тривожну дивовижність", "Das Unheimliche").
Ось про що розповідає міт. А тепер погляньмо, як функціює смерть, коли вона видає себе за об'єктивний дискурс "потягу". Завдяки терміну "потяг", дефініція котрого має водночас і біолоґічний, і психічний характер, психоаналіз вкорінюється в теоріях, що безпосередньо походять з уявного, котре притаманне західній раціональності: оскільки цей термін їй радикально не суперечить, то він повинен і тлумачитись як один з моментів західноевропейської думки. В біолоґічному аспекті: зрозуміло, що розрізнення живого й неживого, на чому грунтується біолоґія, є продуктом наукової раціональности. Виробляючись у вигляді коду, наука, в буквальному сенсі, продукує смерть, неживе як свій концептуальний об'єкт, а відокремлення смерти — як аксіому, відштовхуючись від котрої вона дістає змогу формулювати свої закони. Добрим (науковим) об'єктом може бути тільки мертвий об'єкт, так само як добрий індіянець — мертвий індіянець. Отож, до цього неорґанічного стану і змагає потяг до смерти, — до цього статусу неживого, що постало внаслідок свавільного декрету науки і, якщо вже говорити до кінця, з її власного фантазму репресії та смерти. Будучи всього-навсього циклом повторювання неживого, потяг до смерти вступає в довільну біолоґічну схему, дублює її ще й психічним виміром. Слід зазначити, що не всі культури виробляють окремий концепт неживого, — його виробляє тільки наша культура під знаком біолоґії. Отож, достатньо зняти цю дискримінацію, і потяг до смерти відразу ж утратить смисл свого концепту. Врешті-решт, він становить собою всього лиш теоретичне розпланування світу на живе й неживе, і це такий же глухий кут, як і всі інші спроби поєднання цих протилежностей, над чим безуспішно сушить собі мізки наука. В кінцевому рахунку перемагає завжди неживе, себто аксіоматика системи смерти (пор. Ж. Моно, "Випадковість і необхідність").
Така ж проблема спостерігається і в тім, що стосується психіки, — і тут вона охоплює ввесь психоаналіз. Слід запитати себе, коли і чому наша культура почала продукувати "психічне". Автономізація "психічного" відбулася зовсім недавно. В ній на вищому рівні дублюється автономізація біолоґічного. Цього разу межа проходить поміж орґанічним, соматичним та... іншим. Психічне існує лише на основі цього розрізнення. Звідси й походять оті неймовірні труднощі, котрі виникають внаслідок подальших намагань зібрати докупи цілість, — і звідси ж випливає концепт потягу, що силкується перекинути міст поміж цими двома явищами, а насправді просто бере участь у їхній сваволі. Метапсихолоґія потягу тут іде пліч о пліч із метафізикою душі й тіла: це просто її новий різновид на більш розвиненій стадії.
Окремий порядок психічного постає внаслідок осаджування в "глибинах"нашої свідомости чи підсвідомости усього того, що не допускається системою до колективного символічного обміну. Це порядок витісненого. Нічого дивного, що над ним домінує потяг до смерти, — адже він є всього лиш індивідуальним осадом порядку смерти. А психоаналіз, котрий створив теорію цього порядку, всього лиш санкціював цю смертельну дискримінацію, як робить це будь-яка інша дисципліна у своїй сфері.
Свідоме, підсвідоме, супер-еґо, почуття провини, витіснення, первинні та вторинні процеси, фантазм, невроз і психоз — так, усе воно гарно функціює, якщо погодитися з тим обмеженим розумінням психічного, котре виробила наша (а не якась інша) система як безпосередню засадничу форму порозуміння, себто у вигляді коду. Всесилля коду — це якраз і є описування окремих сфер, котрі відтак узаконюються шляхом спеціяльних досліджень і переходять під оруду суверенної науки, — однак немає сумніву, що психічне належить до тих сфер, котрі мають найбільш блискуче майбуття. Сюди вписуються всі стихійні, мандрівні й позамежні символічні процеси, і внаслідок цього вони узвичаюються во ім'я підсвідомого, — котре, мов на сміх, виступає сьогодні як лейтмотив радикального "розкріпачення"! Навіть смерть тут узвичаєна під знаком потягу до смерти!