З руйнуванням традиційних феодальних і християнських спільнот, що відбулося під впливом Розуму і внаслідок зародження системи політичної економії, смерть вже не поділяється. Тепер вона як матеріяльні блага, що дедалі менше й менше, як за попередньої схеми обміну, циркулюють поміж нероздільними партнерами (і ними завжди більшою чи меншю мірою виступає громада чи клан) і дедалі більше й більше — під знаком загального еквіваленту. За капіталістичного способу обміну кожен є самотнім перед лицем смерти — й це не випадковий збіг. Адже загальна еквівалентність — це і є смерть.
І саме з цього часу невідступний страх смерти і намагання скасувати її шляхом нагромадження стають глибинними рушіями раціональности політичної економії. Це нагромадження цінности, — і передовсім часу як цінности, — внаслідок чого постає фантазм, ніби смерть переноситься на самий кінець нескінченного лінійного порядку цінности. Навіть ті, хто не вірить в особисте безсмертя, все-таки вірять в нескінченність часу як такий собі капітал роду людського з надскладними відсотками. Нескінченність капіталу переходить в нескінченність часу, в безсмертя виробничої системи, котра вже не знає обернености обмін/дарунок, а живе лише незворотністю кількісного зростання. Нагромадження часу призводить до виникнення ідеї проґресу, так само, як нагромадження знання породжує концепт істини — в обох випадках накопичене вже символічно не обмінюється і стає об'єктивним виміром. У скрайньому вияві, тотальна об'єктивність часу як абсолютного нагромадження означає повну неможливість символічного обміну, — тобто не що інше, як смерть. Звідси й постає безвихідь політичної економії: вона хоче скасувати смерть через нагромадження, — однак і сам час нагромадження є часом смерти. В кінці цього процесу не доводиться чекати діялектичної революції, це просто кружеляння по спіралі.
Вже відомо, що економічна раціоналізація обмінів (ринок) становить собою соціяльну форму, що продукує дефіцит (Маршал Салінз, "Stone Age Economics", "Первісне суспільство достатку"). Так само й нескінченне нагромадження часу як цінности під знаком загальної еквівалентности призводить до абсолютного дефіциту часу, себто смерти.
Суперечності капіталізму? Ні, комунізм тут солідарний із політичною економією, тому що він теж намагається скасувати смерть, керуючись тими ж фантазмами поступу і звільнення, тією ж фантастичною схемою вічности нагромадження і виробничих сил. Досьогодні від найгірших суперечностей його захищало цілковите неприйняття смерти (що мислилась як загрозлива переспектива, котру можна перемогти за допомогою науки і техніки). Адже неможливо скасувати закон цінности, одночасно намагаючись відмінити смерть, себто зберегти життя як абсолютну цінність. Тільки саме життя повинне вийти з-під влади закону цінности і вступити у взаємообмін зі смертю. Усім цим не переймаються матеріялісти з їхнім ідеалізмом життя, очищеного від смерти і нарешті "звільненого" від будь-якої амбівалентности (*).
====
*В цьому сенсі немає жодної різниці між атеїстичним матеріялізмом та християнським ідеалізмом, бо вони хоч і дотримуються протилежних думок щодо потойбіччя (але ж не має значення, є щось після смерти чи нема — that is not the question [питання не в цьому (анґл.) — прим. пер.]), зате одностайні у визнанні фундаментального принципу: життя — це життя, а смерть — це завжди смерть, себто у ретельному намаганні тримати їх на відстані одна від одної.
====
Вся наша культура — це одне величезне зусилля в намаганні відірвати життя від смерти, приборкати амбівалентність смерти, щоб залишити тільки відтворення життя як цінности й часу як загального еквіваленту. Скасування смерти є нашим фантазмом, що розвивається в усіх напрямках: в реліґіях це фантазм потойбіччя й вічности, в науці — фантазм істини, в економіці — фантазм продуктивности і нагромадження.
Жодна інша культура не знає такої розрізняльної опозиції життя і смерти, де життя виступає як позитивне начало — життя як нагромадження, смерть як поразка.
Жодна інша культура не заходила в такий глухий кут: щойно минається амбівалентність життя і смерти, щойно припиняється оберненість смерти, як ми вступаємо в процес нагромадження життя як цінности, — а заразом опиняємося в просторі виробництва, що еквівалентне смерті. А тому життя, що стало цінністю, постійно калічиться і спотворюється еквівалентною смертю. Смерть постійно виступає предметом розбещеного бажання. Врешті, бажанням інвестується й сама розділеність життя і смерти.
Лише тоді й можна говорити про потяг до смерти. Лише тоді й можна говорити про підсвідоме, адже підсвідоме — це не що інше, як накопичення смерти, котра більше не обмінюється й може тільки розмінюватися у фантазмах. Що ж до символічного, то це мрія про кінець нагромадження і про можливість обернення смерти шляхом символічного обміну. Символічна смерть, котра не зазнала оцієї уявного розриву життя і смерти, що стоїть біля витоків реальности смерти, — така смерть обмінюється в соціяльному ритуалі свята. Наша ж, реальна/уявна смерть може лише покутуватися індивідуальною працею трауру, котру суб'єкт виконує над смертю інших і над своєю власною смертю ще за життя. Ця траурна праця живить західну метафізику смерти — від християнства й аж до метафізичного концепту про потяг до смерти.
ПОТЯГ ДО СМЕРТИ
У працях Фройда відбувається перехід від філософської смерти, себто драми свідомости, до смерти як інстинктивного процесу, вписаного в підсвідоме, — перехід від метафізики тривоги до метафізики потягу. Все відбувається так, наче смерть, звільнившись від суб'єкта, знаходить нарешті свій статус об'єктивної доцільности, як інстинктивної енерґії смерти чи принципу функціювання психіки.
Перетворившись на потяг, смерть не перестає бути метою (і відтепер навіть єдиною метою: потяг до смерти означає надзвичайне спрощення всіх цільових настановлень, адже йому підпоряковується навіть Ерос), навпаки, ця мета дедалі поглиблюється, вписуючись у підсвідомість. Однак це поглиблення збігається з поглибленням панівної системи: смерть стає водночас "принципом функціювання психіки" і "принципом реальности" наших суспільних формацій завдяки ґрандіозній репресивній мобілізації праці й виробництва. Можна сказати й інакше: разом із концептом потягу до смерти Фройд ставить процес повторення в самому центрі об'єктивних детермінацій у той момент, коли вся загальна система перейшла від продукування до простого репродукування. Цей збіг видається надзвичайно цікавим, якщо замислитися не лише над метапсихолоґічним статусом "потягу до смерти", але й над його походженням. Чи можна вважати цей концепт "відкриттям" антрополоґічного порядку, котре усуває всі інші відкриття (й відтепер може служити універсальним принципом пояснення — можна, приміром, припустити, що вся політична економія породжується й опановується потягом до смерти), а чи цей концепт вироблено в даний момент і він перебуває у певному зв'язку з наявною конфіґурацією системи? В останньому випадку, його радикальність усього-навсього дорівнює радикальності самої системи, і це поняття лише санкціює культуру смерти, прикриваючи її фіґовим листком трансісторичного потягу. Таку операцію здійснює будь-яка ідеалістична теорія, однак ми відмовляємося визнати її за Фройдом. Все виглядає так, наче з Фройдом (як і з Марксом), західна думка перестала раціоналізувати й ідеалізувати свої власні принципи, ідеалізувати навіть саму реальність своїм критичним ефектом "об'єктивности", неначе тепер вона врешті окреслила непорушні структури, — як економічні структури, так і структури потягу, — так і потяг до смерти розглядається неначеб одвічно існуючий процес бажання. Але чи не можна припустити, що й саме поняття про потяг до смерти випливає із процесів, що мають вторинний характер?