І от цю психолоґію, себто нашу глибинну інстанцію, наше власне потойбіччя — можновладдя думки, маґічний нарцисизм, страх перед мертвими (*), первісний анімізм чи психізм, — ми потроху намагаємося вручити дикунам, щоб потім повторно використати їх у себе як "архаїчні пережитки". Фройд сам не тямив, як влучно висловився він, кажучи про "нарцисичну переоцінку своїх психічних процесів". Але хто й переоцінює свої психічні процеси, то це якраз він і вся наша психолоґічна культура (ми навіть експортуємо теорію цих процесів, так само, як і нашу мораль та техніку, в серце всіх культур). Юрисдикція психолоґічного дискурсу, під котрою перебувають всі символічні практики (в тім числі, й дикунські практики, такі як смерть, двійники, маґія, а також і практики сучасні) ще більш небезпечна, ніж юрисдикція економічного дискурсу, — адже належить вона до того ж порядку, що й репресивна юрисдикція душі чи совісти, котра охоплює всі символічні можливості тіла. Перетлумачення символічного в психоаналітичне — це редукція. Оскільки ми живемо в режимі підсвідомого (але чи живемо-таки? чи це не власний наш міт, що позначає витіснення, але водночас у ньому бере участь, — витіснена думка про витіснення?), то вважаємо, що ми можемо поширювати цю юрисдикцію психічної історії, а то й просто історії, на всі можливі конфіґурації. Підсвідоме, як і психічний устрій взагалі, перетворюється в неподоланну інстанцію, що надає право першої ночі по відношенню до всіх попередніх індивідуальних і суспільних формацій. Однак її уявлюване поширюється й на майбутнє: якщо підсвідоме — це наш новітній міт, а психоаналіз — його пророк, то розкріпачення підсвідомого (Революція Бажання) — це його мілленаристська єресь.
====
*Те ж саме про первісний страх перед небіжчиками говорить і Р. Жолен: "Визнаючи за силами смерти антисуспільні наміри, сара всього-навсього лоґічно продовжують і широко розповсюджені спостереження, і дані підсвідомости". Немає жодної певности, що "дані" підсвідомости взагалі сюди хоч якимсь чином стосуються. Невідступність, неґативність сил смерти дуже добре пояснюється як загрозлива інстанція, як неминучість цих мандрівних сил, що постала з того моменту, як вони виходять з-під контролю ґрупи і не можуть більше з нею обмінюватися. І справді, "небіжчик помщається за себе". Однак у ворожому двійникові чи небіжчикові втілюється усього лиш неспроможність ґрупи зберегти свою техніку символічного обміну, неспроможність шляхом відповідного ритуалу повернути собі "природу", що вислизає разом зі смертю й кристалізується відтак у згубну інстанцію, котра, однак, не пориває зв'язків із ґрупою, а просто втілює їх у формі переслідування (ту ж таки ролю відіграє для нас мертва праця, заморожена в постійному капіталі). Це не має нічого спільного із будь-якою проекцією "супер-еґо" чи з підсвідомим механізмом, котрий сягає углиб людського роду...
====
А ідея підсвідомого, так само, як ідея свідомости, все ще становить собою ідею дисконтинуальности й розриву. Просто позитивність об'єкта і суб'єкта вона підмінює незворотністю утраченого об'єкта і суб'єктом, що назавжди вислизає сам від себе. Хоч і децентрована, вона все ж залишається на орбіті західноевропейської думки зі своїми "топіками", що послідовно міняють одна одну (пекло/небо — суб'єкт/природа — свідоме/підсвідоме), де роздертий на кавалки суб'єкт може тільки марити про втрачену тяглість (*). Вона ніколи не сягне утопії — котра становить собою не фантазм утраченого ладу, а, всупереч усім топікам дисконтинуальности і витіснення, ідею двоїстого порядку, порядку обернености, символічного порядку (в суворо етимолоґічному значенні цього терміну), де, наприклад, смерть або ж тіло чи тінь не становлять для суб'єкта відокремлених від нього площин, де немає смерти, що кладе край історії тіла, де немає межі, що кладе край амбівалентності об'єкта і суб'єкта, де немає ні потойбіччя (після-життя і смерти), ні посейбіччя (підсвідомого і втраченого суб'єкта), а існує тільки безпосередня, позбавлена будь-яких фантазмів актуалізація символічної обопільности. Ця утопічна ідея не передбачає злиття — лише ностальґія породжує утопії про цілковите злиття. В ній немає нічого ностальґійного, загубленого, відокремленого, підсвідомого. Все вже існує як даність, підлягає оберненню й приноситься в жертву.
====
*Неомілленаристська теорія розкріпачення підсвідомого не повинна розглядатись як спотворення психоаналізу: вона лоґічно породжується уявним воскресінням загубленого об'єкта, об'єкта "а", що його психоаналіз поховав у самісінькому серці своєї теорії, — це реальне ніколи не можна буде знайти, й саме це дозволяє психоаналізу охороняти двері символічного. Цей об'єкт "а" насправді становить собою дзеркало Бажання, а водночас і дзеркало психоаналізу.
====
ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ І СМЕРТЬ
"Люди вмирають не тому, що потрібно вмирати, — вони вмирають, бо одного чудового дня, ще геть недавно, привчили себе до думки про смерть"
Ванеґем
"Den Gottern ist der Tod immer nur ein Vorurteil. — Для Богів смерть є всього лиш забобоном"
Ніцше
Смерть як універсальний атрибут людської долі існує лише відтоді, як розпочалася соціяльна дискримінація мертвих. Інституція смерти, так само, як інституції потойбіччя і безсмертя, є пізнішими завоюваннями політичного раціоналізму священницької касти і церкви — саме на управлінні цією уявною сферою смерти будують вони свою владу. Що ж стосується зникнення реліґійної ідеї потойбічного життя, то воно становить собою ще більш пізнє завоювання політичного раціоналізму держави. Коли потойбічне життя відступає перед проґресом "матеріялістичного" розуму, то це просто з тієї причини, що воно перейшло в життя як таке — й саме на управлінні життям як об'єктивним потойбіччям будує свою владу держава. Вона ще потужніша, ніж церковна влада: адже держава і її абстрактна влада зростає не на уявлюваному потойбіччя, а на уявлюваному земного життя. Вона спирається на секуляризовану смерть, на трансцедентність соціяльного, і її потуга випливає із тієї смертельної абстракції, котру вона втілює. Як медицина заправляє трупом, так і держава заправляє мертвим тілом соціуму.