Вилучаючи раба зі смерти, владар вилучає його й із кругобіжности символічного майна — це і є оте насильство, котрого він завдає рабові, прирікаючи його бути робочою силою. В цьому і полягає таїна влади (тим-то і Геґель в діялектиці владаря і раба виводить панування владаря із загрози смерти, котра постійно тяжіє над рабом). Праця, виробництво, експлуатація становлять усього лиш одне з можливих перевтілень цієї структури влади, котра є структурою смерти.
Це міняє всі революційні перспективи, які стосуються усунення влади. Якщо влада є відстроченою смертю, то її не можна буде усунути до тих пір, поки не буде усунуто це відстрочування смерти. І якщо влада — чим вона повсюдно й завжди визначається, — полягає у даруванні того, що їй ніколи не можна повернути, то зрозуміло, що влада хазяїна, котра полягає в односторонньому даруванні життя, може бути усунена лише за умови, якщо це життя можна буде йому віддати — у вигляді невідкладної смерти. Іншої альтернативи не існує: зберігаючи своє життя, неможливо усунути владу, оскільки в цьому випадку не буде обернено дарунка. Лише в поверненні життя, лише в оберненні відстроченої смерти на безпосередню, негайну смерть може полягати радикальна відсіч цій владі і єдина можливість для її скасування. Всяка революційна стратеґія може відштовхуватися лише від раба, що знову включився у гру і робить ставку в формі своєї власної смерти, — адже її відтягування, відстрочування дозволяло владареві забезпечувати свою владу. Відмова від помилування, відмова від життя як смертельної відстрочки, відмова від обов'язку жити та ще й не мати змоги хоч колись відплатити за це життя, — насправді це означало зобов'язання дуже довго розплачуватися повільною смертю від праці, причому така смерть вже нічого не могла змінити в упослідженості трудящого, в фатальності влади. Насильницька смерть вирішує все, повільна смерть не вирішує нічого, адже в символічному обміні необхідна ритмічність, щось таке, як скандування: будь-яку річ потрібно повернуть таким же рухом і в тому ж ритмі, а то не буде взаємности і річ просто не буде повернута. Стратеґія системи в тому і полягає, щоб зміщувати час обміну, підміняти тяглістю, смертельною лінійністю праці викривленість та негайну оберненість смерти. Отож, раб (робітник) марно силкуватиметься віддавати своє життя владареві чи капіталу потроху, мізерними крихтами, у процесі праці, котра його вбиває, адже оце "жертвопринесення" безконечно малими дозами аж ніяк не може бути посвятою — воно не зачіпає відстрочування смерти, котре тут є головне, а спричиняється лише до того, що цей структурно незмінний процес триває і триває, немов би спливаючи повільними краплями.
Можна було б припустити, що експлуатований через працю віддає своє життя експлуататорові й таким чином у процесі самої експлуатації відвойовує собі право на символічну відповідь. У процесі праці постає щось таке, ніби контр-влада, тому що експлуатований начебто робить ставку у вигляді своєї повільної смерти. Це могло б укладатися в рамки гіпотези Ліотара про лібідову економіку, — про інтенсивну втіху експлуатованого в самій упослідженості його експлуатованости. Й Ліотар має рацію — лібідова інтенсивність, залученість бажання та віддача смерти завжди присутня в ескплуатованого (*), однак усе це відбувається не в суто символічному ритмі негайного обернення, себто цілковитого розв'язання. Втіха од не-влади (навіть за умови, що це це не фантазм, покликаний відновити тріумф бажання в пролетаря) ніколи не зможе усунути владу.
====
*Немає сумніву, що це більш притаманно для фази фізичної упосліджености і дикої експлуатації, капіталістичної "розпусти" під знаком ринкового закону вартости. Що ж із цього всього зосталося в нашій фазі структурного закону цінности?
====
Сама сутність відповіди повільною смертю від праці залишає владареві можливість безнастанно повертати рабові життя в праці, через працю. Рахунок ніколи не оплачується, він завжди виявляється на користь влади, тієї діялектики влади, котра грає на відлеглості полюса смерти й полюса обміну. Раб виявляється в'язнем діялектики владаря, і його смерть або життя, що спливає крапля за краплею, служить для нескінченного репродукування владарства.
Це відбувається ще й тому, що система займається нейтралізацією цього символічного обернення, відкуповуючись від нього заробітною платнею. Якщо експлуатований силкується віддати через працю свою смерть, то експлуататор усуває це повернення через платню. Тут знову потрібно просвітити все рентгеном символічного. Всупереч усім позірностям нашого досвіду (капітал купує в робітника його робочу силу і видирає в нього додаткову працю), саме капітал надає працю трудівникові (а трудівник віддає капіталістові капітал). По-німецькому "Arbeitgeber" означає підприємець, себто "працедавець" — а робітник звучить як "Arbeitnehmer", себто "працеотримувач". У царині праці дає саме капіталіст, він виступає ініціятором дарування, що забезпечує йому, як і в усіх інших суспільних відносинах, перевагу і владу, котра лежить далеко поза межами економіки. Відмова від праці в своїй радикальній формі означає відмову від цього символічного владарювання, від цієї упосліджености даруванням. Дарування і отримання праці функціюють безпосередньо як код відношень соціяльного владарства, код дискримінації. І познакою цього затруєного дарунка виступає заробітна платня, себто знак, який узагальнює цілий код. Вона санкціює цей односторонній дарунок праці, себто платнею символічно викуповується владарство, яке здійснює капітал через дарування праці. Водночас це дає капіталу можливість вписати всю цю дію в рамки угоди, стабілізувати ситуацію в економіці. Понад це платня чинить із найманого працівника "отримувача благ", що подвоює його статус "працеотримувача" і посилює його символічну недостатність. Отож, відмовлятися від праці, заперечувати заробітну платню означає ставити під сумнів процес дарування, викупу й економічного відшкодування, відслоняти фундаментальний символічний процес.
Сьогодні платню вже не видирають. Платню вам дають, причому не в обмін на працю, а задля того, щоб ви її тринькали, що теж є працею, хіба що іншого зразка. Й отримувач платні через споживання, через користання речами точнісінько відтворює те ж саме символічне відношення повільної смерти, якого він зазнає через працю. Споживач живе такою ж відстроченою смертю речей, як і смерть трудівника у капіталі (адже він їх не приносить у жертву, він їх "використовує", функційно "зуживає"). І як через платню відкупляються від одностороннього дарування праці, так і заплачена за речі ціна дозволяє споживачеві одкупитися за відстрочену смерть речей. На користь цього свідчить символічне правило, котре вимагає, аби все, що вам дісталося даром (лотерейний виграш, подарунок, вигране в карти) повинно не споживатися, а розтринькуватися.