Оцій абсурдній кругобіжності системи, де працюють задля того, аби виробляти працю, відповідає і вимога страйку задля страйку (втім, нині цим і закінчуються усі страйки "зі справедливими вимогами"). "Оплатіть нам страйковий період" — по суті, це означає: заплатіть нам, щоб ми могли відтворювати страйк задля страйку. Це абсурд навиворіт — абсурд цілої системи.
Сьогодні, коли продукти (всі продукти, із працею включно) опинилися поза межами корисности і некорисности, продуктивної праці вже немає, існує тільки репродуктивна праця. Так само немає ні "продуктивного", ні "непродуктивного" споживання — існує тільки репродуктивне споживання. Дозвілля так само "продуктивне", як і праця, а праця на підприємстві так само "непродуктивна", як і дозвілля чи робота у сфері обслуговування, перше визначення важить стільки ж, як і друге, і ця відсутність всякої різниці якраз і позначає собою завершену фазу політичної економії. Всі стали репродуцентами — і це означає, що всі утратили конкретну доцільність, за якою їх розрізняли. Ніхто більше не виробляє. Виробництво померло. Хай живе репродукування!
Ґенеалоґія виробництва
За сучасної системи відтворюється капітал у своїй найбільш строгій дефініції — як форма суспільних відносин, а не у його вульґарному сенсі, себто як гроші, зиск і економічна система. Під репродукуванням завжди розумілося "розширене" репродукування способу продукування (виробництва), котре зумовлюється цим останнім. А слід було б спосіб продукування (виробництва) осмислювати як модальність (причому, не єдину) способу репродукування. Продуктивні сили і продуктивні відносини, — іншими словами, сфера матеріяльної виробничности, — можливо, становлять собою один з можливих, а отже, й історично відносних процесів репродукування. Репродукування виступає формою, котра стоїть набагато вище, ніж економічна експлуатація. І виходить, що гра виробничих сил не становить собою її необхідну умову.
Хіба історично статус "пролетаріяту" (найманого робітника у промисловості) не випливає зі статусу відокремлення, зосередження і соціяльного вилучення?
Відокремлення мануфактурного робітника є фантастичним поширенням того відокремлення, котре описав Фуко стосовно ХУІІ сторіччя. Хіба "промислова" праця (себто нереміснича, колективна, позбавлена власности на знаряддя виробництва, та ще й під контролем) виникла не в перших Ґенеральних шпиталях? Спочатку суспільство на шляху до раціоналізації відокремлює ледарів, заволок, людей з різними відхиленнями, зобов'язує їх до певного заняття, закріплює їх, нав'язує їм свій раціональний принцип праці. Але в цьому випадку відбувається взаємне зараження, і цей поділ, за допомогою якого суспільство встановило свій принцип раціональности, переходить на все трудове суспільство: відокремлення перетворюється у мікро-модель, котра відтак у вигляді промислової системи поширюється на ціле суспільство, і воно під знаком праці, під знаком продуктивістської доцільности обертається в концентраційний табір, в місце утримання, ув'язнення.
Замість того, щоб експортувати концепт пролетаріяту й експлуатації на расовий, сексуальний і подібного роду гніт, слід було б запитати себе, чи не відбувається усе навпаки. Чи ж одвіку існує робітник як такий, чи не накладається його глибинний статус — як і статус божевільного, мерця, природи, тварин, дітей, неґрів, жінок — не на статус експлуатації, а на статус екскомунікації, не на окраденість і експлуатованість, а на дискримінованість і позначеність?
Я припускаю, що справжня класова боротьба завжди відбувалася на грунті цієї дискримінації — боротьба недолюдей проти свого бидлячого статусу, проти мерзенности оцього кастового поділу, який прирікає їх на одвічну нелюдську працю. Саме це стоїть за кожним страйком, за кожним бунтом, сьогодні це знову ж таки стоїть за всіма "справедливими" вимогами про підвищення платні — уся їхня запеклість походить саме звідси. І водночас пролетар сьогодні є "нормальною" істотою, трудівник перебуває на рівні цілком достойного "людського створіння", втім, у цьому званні він переймає всі види дискримінації, котрі панують над ним же самим — він расист, сексист, прихильник репресивного стилю відносин. По відношенню до людей із відхиленнями, до всіх, кого сьогодні дискримінують, він стоїть на тих же позиціях, що й буржуазія, — на позиціях людського, нормального. А тому насправді основа засада цього суспільства криється не в законі експлуатації, а в коді нормальности.
Травень 1968 року: ілюзія виробництва
Перша навальна хвиля цього переходу від продукування до чистого репродукування прокотилася у травні 1968 року. Передовсім вона торкнулася університету, і насамперед гуманітарних факультетів, оскільки саме там стало аж надто очевидно (навіть без ясної "політичної" свідомости), що там уже нічого не продукують, а всього лиш репродукують (викладачів, знання і культуру, й усе це стало факторами репродукування системи загалом). Все воно переживалось як цілковита непотрібність, безвідповідальність ("Навіщо тоді соціолоґи"?), утрата соціяльного статусу, і саме це спричинилося до студентських заворушень 1968 року (а не брак перспектив — у системі репродукування перспектив завжди достатньо, чого ж немає, то це місць, просторів, де щось продукувалося б).
Ця навальна хвиля продовжує свій рух. Вона поширюватиметься до скрайніх меж системи, в міру того, як цілі сектори суспільства із ранґу продуктивних сил переходитимуть до простого статусу репродуктивних сил. Хоча передовсім цей процес зачепив культуру, знання, юстицію, родину, себто так звані "суперструктурні" сектори, однак очевидно вже, що сьогодні він поступово вражає і так звані "інфраструктурні" сектори: страйки нового покоління, котрі відбуваються з 1968 року, — дарма що вони некеровані, часткові, епізодичні, — свідчать уже не про "класову боротьбу" пролетаріяту, залученого до процесу продукування, а про бунт людей, просто на своїх заводах закріплених за процесом репродукування.
Але навіть і в цьому секторі найпершими жертвами виявляються марґінальні, аномічні катеґорії — молоді С.Р., котрих прямо з села імпортували на завод, імміґранти, не-члени профспілки тощо. З усіх згаданих уже причин "традиційний", себто орґанізований і об'єднаний у профспілки пролетаріят може відреаґувати останнім, оскільки він здатний найдовше підтримувати ілюзію "продуктивної" праці. Це усвідомлення того, що по відношенню до всіх інших катеґорій він є все-таки справжнім "виробником" і хоч ціною експлуатації, але усе ж стоїть біля витоків суспільного багатства, отака "пролетарська" свідомість, підсилена і санкціонована орґанізованістю, звичайно ж, становить найпотужнішу ідеолоґічну заслону проти деструктурування, до котрого вдається сучасна система, яка, будучи далекою від того, щоб пролетаризувати цілі прошарки населення, себто поширювати експлуатацію "продуктивної" праці, як цього хоче стара добра марксівська теорія, натомість рівняє всіх під один шнурок того ж таки статусу репродуктивного трудівника.