Не знаю, чи взявся б я писати цю історію, коли б не прочитав щось подібне вже набагато пізніше, в одній із книжок про фашистський концтабір у Німеччині, такою неймовірною навіть для тих страшних часів вона мені видалася. З певною часткою недовіри вислухав її до кінця, вона здалася мені отією легендою, яка хоч і виростає на реальному грунті, але з часом розквітає таким пишним цвітом вигадок і домислів, такими фантастичними подробицями, що вже годі дошукуватися реалій, на яких вона з’явилася.
Та ось мені потрапила в руки книжка в "колючому дроті" (так я називаю всі спогади про фашистські концтабори), і я з подивом прочитав про подібний випадок. Хай не точнісінько такий. В історії, мною почутій, був зовсім інший кінець, та й сталася вона далеко не в таборі, але основний стрижень був той же: і візок, і людина, запряжена в нього, і пасажир в офіцерськім мундирі.
Я таки захотів перевірити, якою мірою почута мною історія була вірогідна, тим більше що й сталась вона на околиці Києва, тож не потрібно було витрачати багато часу, щоб туди дістатись. Хоч відтоді минуло понад сорок років, я сподівався знайти людину, як бачила все те на власні очі або принаймні хоч чула від інших: історія ця, повторюю, така неординарна, що не могла отак запросто зникнути з людської пам’яті.
Тож я сів на трамвай та й поїхав одним із маршрутів, що зв’язує центр міста з його околицями. Перетнув Дніпро, проїхав Воскресенку і Дарницю, трамвай чиргикав та й чиргикав, минаючи зупинку за зупинкою, маршрутові, здавалося, кінця-краю не буде, місто тягнулося по обидва боки високими будинками: мегаполіс, ненаситне дитя двадцятого століття, що розросталось невпинно й нестримно, поглинаючи щораз нові й нові площі життєвого простору. Місто виплескувало зі свого велетенського черева сотні, тисячі машин і автобусів, цих новітніх динозаврів, які щоденно заповнюють проспекти й вулиці, а мурашині потоки людей снували численними хідниками до своїх таємничих мурашників, несучи кожне свою здобич,— місто жило отим метушливим життям, в якому могли щезнути, безслідно загубитися й не такі історії, і чим далі я їхав, тим більший сумнів мене огортав: що я можу знайти, кого розпитати в новітнім оцім Вавілоні?
Та коли я зійшов на кінцевій зупинці маршруту, серце моє знов затеплилось надією: поміж багатоповерховими будинками, які встигли вирости й тут, поміж будівельними майданчиками з горами цегли, бетону, піску, з довгоногими кранами, схожими на марсіанських прибульців, з МАЗами й КрАЗами, що ненаситно ревіли, вергаючи клубки чорного диму, поруч із гамом, стукотом і брязкотом ще й досі стояли якимось чудом уцілілі садиби. Тихі закутки в суцільному гаморі. Старосвітські острівці у безмежному морі нового. Реліктові залишки вимерлого світу. Одноповерхові будиночки, фруктові дерева. Почорнілі паркани, різьблені хвіртки, на більшості з яких видно було написи про злого собаку. Наче садиби оці все ще силувались налякати й віднадити неминучу загибель, що на них насувалася.
Я пішов до однієї з найближчих садиб, постукав у хвіртку з застережним отим написом. Замість собачого гавкоту мені відповіла тиша. Собака чи то втік геть з двору, оглушений довколишнім шумом і ревиськом, чи оглух од того цілодобового брязкоту й гуркоту, оглух так, що вже нічого й не чув.
Зачекавши трохи, я постукав дужче.
Хвіртка одчинилася так несподівано* що я аж відскочив. Відскочив і завмер з великого дива: розчинивши навстіж хвіртку* переді мною став циган.
— Тобі, братішка, чого?
Циган був хоч бери і малюй: із смоляною бородою, з кучмою зроду-віку нечесаної чуприни, з золотою сережкою в правому вусі. Стояв голий по пояс: на голому тілі лише шкіряний, дорогий дуже піджак* накинутий недбало нао-паш, і широкі груди його, і м’язистий живіт кучерявились густющим волоссям, що крізь нього жодному комареві не продертись, а нижче штани, підперезані не ремінцем навіть — якимось мотузком. Ну що то були за штани: потерті* драні, пропалені в багатьох місцях, так що й тіло в ті дірки виглядало, вони могли б прикрасити найзапеклішого "хіпі", стати основною деталлю його туалету. А на босих ногах нові, мов щойно з магазину, модні, на високих каблуках черевики.
— Тобі, братішка, чого? — запитав удруге циган. Дивився на мене ні привітно, ні зле, ні похмуро, ні весело: зразу видно було, що йому мій прихід був, як то кажуть, до лампочки.
І в золотистих очах навіть тіні цікавості.
— Пробачте, ви тут живете?
— А де ж мені ще жити, братішка?
В мені ворухнулась надія: йому могло бути п’ятдесят років, а могло й усі шістдесят, бо вже й сивизна закралась у чуприну, тож він міг бути свідком отієї події. Хоч навряд: фашисти циганів теж знищували. А все ж...
— Ви давно тут живете?
— Ой, братішка, давно: скоро три місяці! А тобі це навіщо?
Я завагався, розповідати чи ні, бо що може знати про ту давню історію людина, яка прожила тут лише три місяці? Але потім у невиразній надії, що він зможе щось мені хоча б підказати, таки розповів.
Зачувши про людину-коня, циган явно ожив, в очах його загорілась цікавість. Він засипав мене запитаннями, коли це було і навіщо мені це потрібно. Потім сказав:
— Ходім зі мною.
І, як був у подраних штанях, вийшов зі мною на вулицю.
Минули одну садибу й другу, третю й четверту минули, а біля п’ятої вже зупинились.
— Отут,— сказав циган.— Якщо тут нічого не взнаєш, то сідай у трамвай і вертайся назад.
Я з цікавістю розглядав садибу, яка мала вирішити долю почутої мною історії: буде вона написана чи так і лишиться забутою. Ця садиба мало чим відрізнялась від інших, хіба що будинком. Давно вже не траплялась мені така ветха споруда. Століття прошуміли над нею пожежами і війнами, голодами й морами, а вона як стояла, так і стоїть, хіба що вгрузла майже по вікна в землю, хіба що погорбились стіни, а дах геть поріс мохом. Мені зненацька здалося, що і її господарі мають бути дуже старі: молодим би вона просто не пасувала...
Циган тим часом безцеремонно штовхнув плечем двері, зайшов у сіни, потім у хату. Я теж пішов за ним слідом.
Зайшов і зупинився, вражений: так світло, так охайно і затишно було в досить великій кімнаті. Й модерні імпортні меблі, й кольоровий телевізор, підібрані зі смаком шпалери, й невелика кришталева люстра, й кришталеві світильники — все це свідчило не тільки про повний достаток, а й про витончений смак господарів будинку. І дівчина, яка нас зустріла, дуже пасувала до цієї кімнати: все на ній було нове/ й елегантне.