Кляпавцій, як премудрий конструктор і знавець Космосу, звиклий до сонць і туманностей всілякої масті, тільки посміхнувся, кивнув головою і каже:
— Сподіваюся, що ти не віриш жодному слову цієї байки?
— А чого б мав не вірити? — обурився Трурль. — Поглянь, тут є навіть чудова гравюра з. зображенням Незнанця, який пожирає два сонячні кораблі й ховає здобич до льохів. Зрештою — хіба ж нема тунелю в суперзірці, щоправда в іншій, Бет-ель-Гейській? Ти ж не настільки ігноруєш космографію, щоб піддати все це сумнівові...
— Щодо гравюри, то я зараз же можу намалювати дракона з очима як тисяча сонць кожне, якщо для тебе малюнок — доказ правди, — сказав Кляпавцій. — А щодо тунелю, то, по-перше, він завдовжки всього два мільйони миль, а не якісь мільярди, по-друге, ця зірка вже майже холодна, а по-третє, подорожування тунелем абсолютно безпечне, про що ти чудово знаєш, бо сам туди літав. А щодо так званої Чорної Пустелі, то насправді це просто велика, завширшки в десять кілопарсеків маса космічного сміття, яка кружляє між Маєридією і Тетрархідою, а не біля якихось Вогнеголовів чи Гаврозаврів, яких узагалі не існує; і ще правда, що там темно, але це просто від сили-силенної бруду, ніякого Незнання там, звісно, нема! Це навіть не правдивий давній міф, а просто дешева баєчка, витвір фантазії якогось недоумка.
Трурль затиснув уста.
— Бог з ним, із тунелем, — сказав він. — Ти вважаєш, що тунель безпечний, бо то я ним літав; а якби це був ти, ми б почули зараз зовсім інше. Але бог з ним, з тим тунелем. А щодо Пустелі й Незнанця, я не люблю словесних аргументів. Треба туди поїхати, тоді сам переконаєшся, що з цього, — він підняв зі столу грубу книжку, — правда, а що ні!
Кляпавцій відраджував його від цього наміру, а коли переконався, що Трурль, упертий, як завжди, і гадки не має, щоб відмовитись від такої незвичної експедиції, спершу сказав, що не хоче його більше бачити, але незабаром і сам почав збиратися в дорогу, бо не хотів, щоб приятель загинув самотньо — удвох воно якось веселіше дивитися смерті в очі.
Набравши тоді всякої всячини, бо ж дорога мала пролягати крізь пустки (щоправда, не такі мальовничі, як описувала книга), вони вирушили своїм випробуваним кораблем; під час польоту зупинялися то тут, то там, щоб розпитатися, особливо, коли минули межі простору, про який знали все якнайдокладніше. Проте від тубільців небагато можна було дізнатися; вони могли доречно розповісти про найближчі околиці, а про те, що містилося й діялося там, де вони ніколи самі не бували, патякали казна-що, — до того ж — з подробицями, захоплено й перелякано водночас. Кляпавцій називав такі розповіді коротко — корозійними, маючи на увазі ту корозію-склерозію, яка вражає всі старечі уми.
Та коли вони наблизились десь за п'ять-шість мільйонів вогневих подихів до Чорної Пустелі, до них дійшли чутки про якогось велетня-розбишаку, званого Розбійником-Диплоєм; при цьому ніхто з оповідачів ані його ніколи не бачив, ані не знав, що б мало означати чудне слово "Диплой", яким цю істоту називали. Трурль думав, що хтозна, чи це не перекручений термін "діполь", що могло б свідчити про полярну й суперечливу двоїсту природу розбійника, але Кляпавцій, як більш розважливий, волів утриматися від гіпотез. Здається, — про це йшлося в чутках, — той розбійник був жорстокий і запальний, — бо обібравши жертви до нитки, він ніяк не міг задовольнити своєї страшенної жадоби й захланності, тому, перше ніж випустити їх на волю, ще довго й люто бив. Конструктори хвилинку порадились, чи не слід запастися якоюсь вогнепальною чи холодною зброєю, перш ніж перетнути чорний край Пустелі, але потім дійшли висновку: найкращою зброєю є їхній розум, вигострений конструкторством, далекоглядний і універсальний; і поїхали, як були.
Слід визнати, що Трурль під час дальшої подорожі взагалі зазнав гіркого розчарування, бо зоряні роззориська, полум'яні пломениська, пустельні пустища, метеоритні рифи і мандрівні скелі в старій книжці були описані значно кращими, ніж насправді явилися окові подорожнього. Зірок в околиці було мало, і то зовсім непоказних, надто вже старих; одні ледве поблимували, як жаринки пригаслого багаття, інші вже зовсім потьмяніли і тільки крізь тріщини у грубо поморщеній шкаралупі з жужелю просвічувались червоні жилки; ані джунглів вогненних, ані вирів таємничих тут не було, і ніхто, відколи живе, про них навіть не чув, а вся пустеля відзначалася якраз тим, що була вкрай нудною, власне, своєю пусткою — і квит, а щодо метеоритів, то їх траплялося як маку, але серед тої тріскотливої голоти більше летіло сміття, ніж порядних магнетичних магнетитів, чи тектичних тектитів; а все тому, що звідти до галактичного полюса було рукою подати і кружляння темних струмів притягало саме сюди, на південь, силу-силенну відходів і пилу з центральних сфер Галактики. Отож племена й народи, що жили неподалік, звали цей простір не якоюсь там Чорною Пустелею, а просто — смітником.
Отож Трурль, приховуючи по можливості своє розчарування від Кляпавція, аби не давати йому приводу для зловтіхи, скерував корабель у Пустелю, — і зразу ж по обшивці корабля почало бити піском, а всілякі нечистоти, випльовувані протуберанцями із сонць, осідали таким грубим кожухом на стінках фюзеляжа, що на саму думку про необхідність колись його чистити пропадало будь-яке бажання, а особливо — подорожувати.
Зірки давно вже зникли в суцільному мороці, й вони летіли наче навпомацки. Раптом кораблем так струснуло, що все начиння, горшки й прилади заторохтіли, і друзі відчули, що кудись падають — усе швидше й швидше. Нарешті пролунав жахливий гуркіт, і корабель, досить м'яко сівши, завмер під кутом, ніби уткнувшись носом у щось нерухоме. Вони кинулись до вікон, але назовні панувала суцільна темінь — хоч в око стрель, — а вже чути удари, хтось невідомий і страшенно дужий добирається силоміць до середини, аж стіни двигтять. Аж тепер відчули конструктори менше довір'я до своєї розумної неозброєності, але жалкувати було пізно. Тож, аби їм силою не виламали люк іззовні, вони самі відімкнули його зсередини.