Зненацька Олів’є сяйнула думка, що немов родилася в глибині його серця: потішити Аннету цією виставою. Потім він згадав, що графиня та її дочка в жалобі, і почав обмірковувати, як би все-таки здійснити свій намір? Єдиний спосіб здався йому підходящим — узяти ложу, що виходить на сцену, де глядачів майже не видно; якщо ж графиня не схоче піти, то він запросить Аннету, разом із батьком та герцогинею. В такому разі герцогині треба буде запропонувати ложу. Але тоді слід і маркіза запросити!..
Олів’є завагався і знову надовго замисливсь.
Певна річ, справу зі шлюбом вирішено і, без сумніву, вже призначено день весілля. Він здогадувався, що графиня поквапилася з цим кінчити, і розумів, що вона віддасть дочку за Фарандаля якнайшвидше. Тут він був безсилий. Він не міг ні перешкодити цій жахливій події, ні змінити, ні відстрочити її! А коли вже належить скоритися, то чи не краще спробувати приборкати своє серце, приховати муку, прикидатися задоволеним і не давати волі своєму роздратуванню, як оце допіру в лазні.
Так, він запросить маркіза, заспокоїть цим підозру графині, а собі забезпечить дружні стосунки з домом молодого подружжя.
Поснідавши, Олів’є подався до Опери — замовити ложу позаду завіси. Йому обіцяли. Тоді він пішов до Гійруа.
Графиня майже зразу ж вийшла до нього і сказала все ще під враженням їхньа вчорашньої зворушливої розмови:
— Як мило, що ви сьогодні прийшли!
— У мене є щось для вас, — пробурмотів він.
— Що саме?
— Ложа на сцені в Опері на єдину виставу Ельсон та Монрозе.
— Ох друже, який жаль! А моя жалоба?
—' Вашій жалобі уже незабаром чотири місяці.
— Повірте, що не можу.
— А Аннета? Подумайте, що такої нагоди вдіуте може й не трапитись.
— З ким же вона поїде?
— З батьком та герцогинею, яку я запрошу. Так само й маркізові гадаю запропонувати місце.
Вона глянула йому просто в очі, почуваючи нестримне бажання поцілувати його, і перепитала, не вірячи власним вухам:
— Маркізові?
— Атож.
І вона відразу прийняла його запрошення.
— Ви вже призначили день їхнього весілля? — спитав Олів’є байдужим тоном.
— Боже мій, приблизно! У нас є причини поспішати з цим, тим більше, що це було вирішено ще до смерті матері. Пригадуєте?
— Дуже добре. На коли ж?
— На початок січня. Даруйте, що раніш вас не повідомила.
Увійшла Аннета. Серце Олів’є підскочило в грудях, мов на пружині, і вся ніжність, що вабила його до дівчини, миттю обернулася на гнів і породила ту дивну жагучу злість, якою стає кохання під бичем ревнощів.
— Я вам щось приніс, — сказав він.
— То ми вже рішуче на "ви"? — відгукнулася дівчина.
Він мовив по-батьківському:
— Слухайте, дитино! Мені відома подія, що готується. Повірте, через якийсь час це буде неминуче, то краще зараз, ніж потім.
Вона невдоволено знизала плечима, а графиня мовчала, втупившись у далечінь, і про щось зосереджено думала.
— Що ж у вас для мене? — спитала Аннета.
Він розповів про виставу й про те, кого збирається запросити.
Дівчина була захоплена, кинувшись йому на шию в дитячому пориві, поцілувала його в обидві щоки.
Він мало не зомлів і, відчувши ніжний дотик цих свіжих губ, зрозумів, що це не зцілиться ніколи.
Графиня роздратовано зауважила:
— Тебе ж батько чекає!
— Гаразд, мамо, йду.
Дівчина побігла, посилаючи Олів’є поцілунки рукою.
Коли вона вийшла, він спитав:
— Вони поїдуть у подорож?
— Так, на три місяці.
— Тим краще, — пробурмотів він.
— Знову будемо жити, як колись, — сказала графиня.
— І я сподіваюсь, — мовив він знехотя.
— Тим часом не забувайте мене.
— Ні, друже.
Той порив, що охопив його напередодні, коли графиня плакала, і його намір запросити маркіза на виставу в опері, вернув графині трохи надії.
Але ненадовго. За якийсь тиждень вона знову почала з болісною і ревнивою увагою пильнувати вирази Олів’є, вишукуючи на ньому сліди всіх тих страждань, що він переживав. Вона знала все до дрібниць, бо сама пройшла крізь усі ті муки, що їх почувала в ньому, і постійна присутність Аннети раз у раз нагадувала про марність її зусиль.
Все гнітило її заразом, — і роки, і жалоба. Її діяльне, вміле й вигадливе кокетство — незмінний помічник усіх її перемог, — тепер було паралізоване чорною сукнею, яка підкреслювала блідість і зміну її обличчя так само, як прикрашала пишну юність її дочки. Який далекий був уже той час, — проте ще такий недавній, — після повернення Аннети до Парижа, коли графиня гордо добирала однакові з нею туалети, тоді для неї вигідні. Тепер їй кортіло зірвати з свого тіла жалобний одяг, який спотворював її і завдавав пекучих страждань.
Коли б до її послуг були всі засоби краси, коли б вона вільно могла вибирати та носити тканини ніжних відтінків у гармонії з кольором обличчя, що надавали б її красі, що в’яла, тонко розрахованої сили, настільки ж чарівної, як і природна грація дочки, — отоді вона, безперечно, з них двох була б спокусливіша.
Вона добре знала вплив збудливих вечірніх туалетів і легкого чутливого ранкового одягу, хвилюючого хатнього вбрання, в якому жінка залишається під час сніданку з близькими друзями і завдяки якому зберігає до середини дня немовби аромат її пробудження, матеріальне й гаряче відчуття ліжка, з якого вона встала, й напахченої кімнати.
Але що вона могла зробити з цією одежею факельника, з цим халатом каторжника, що його рокована носити цілий рік? Цілий рік! Рік вона повинна вбиратися в чорну сукню, жити, мов у в’язниці, безпорадною і бездіяльною. Рік вона почуватиме, як старіє щодня, щогодини, щохвилини в цьому креповому футлярі! Що буде з нею через рік, коли нещасне хворе тіло її й далі так марнітиме від душевної туги?
Ці думки не покидали її, отруювали їй усе, чим вона хотіла б утішитись, обертали на біль кожну радість, не лишали їй ні розради, ні задоволення, ні веселощів. Вона невпинно тремтіла, розпачливо намагаючись скинути з себе цей тягар лиха, що давив її,— адже без цієї гнітючої мани, вона була б щаслива, бадьора, серце молоде, в ній палала жага істоти, що починає жити, невтомна жадоба щастя, навіть більш палка, ніж раніше, і невситима потреба кохання.
І от усе гарне, все ніжне, радісне й поетичне, все, що прикрашає життя і примушує нас цінувати його, — все це відходить від неї тому, що вона постаріла! Кінець! Проте вона почувала в собі ще ніжність дівчини й пристрасні пориви молодої жінки. Ніщо не постаріло, крім її тіла, крім шкіри, жалюгідної оболонки кісток, потроху вицвілої і поточеної, мов те сукно на дереві меблів. Невідступна думка про цей занепад переслідувала її і стала майже фізичним болем. Думка ця породила в неї особливу чутливість шкіри, відчуття старіння, постійне і таке ж виразне, як осягання холоду й тепла. їй здавалось, що шкіра їй безнастанно свербить, що зморшки на чолі поволі розповзаються, що западають тканини шш та щік і множиться безліч маленьких рисок, від яких стомлена шкіра здається пом’ятою. Болісна сверблячка примушує хворого на яку-небудь нашкірну хворобу постійно чухатись; так само свідомість-і острах цієї руйнуючої та тонкої роботи скоро-минущого часу спонукали графиню підходити до дзеркала, щоб упевнюватися в цьому. Ця свідомість, це побоювання кликали, вабили і штовхали її до дзеркал; вона втуплювалася в них і без кінця роздивлялася своє обличчя, торкалась його пальцями, щоб краще переконатись у незабутніх слідах шкоди, завданої часом. Ця думка іноді зникала, але зринала щоразу, коли вона чи вдома, чи десь помічала блискучу поверхню страшного скла. Вона спинялась на тротуарах, щоб подивитись у дзеркальні вітрини, немов якась рука затримувала її біля скляних платівок, якими крамарі прикрашають фасади своїх крамниць. Це стало хворобою, справжньою манією. В кишені вона носила мініатюрне пуделечко з слонової кості, завбільшки з горіх, де на покришці зсередини було вставлено люстерко, і часто, йдучи, вона тримала його відкритим у руці й підносила до очей.