Раніше під час таких пообідніх візитів він часто трохи сонливо мовчав і тримався недбало, як давній друг, що вже не соромиться. Тож і тепер, сівши в крісло, поклавши ногу на ногу й закинувши голову, він марив, розмовляючи, і спочивав тілом та душею у цій погідності. Та раптом у ньому збудилася спритність чоловіка, який у присутності певних осіб хоче підтримати розмову, щоб їм сподобатись, — і зважує слова, добирає блискучі й витончені вирази, аби прикрасити ними свої думки й зробити їх манірними. Він уже не вдовольняв ся млявою бесідою, а пожвавлював її, підхльостуючи своїм запалом, і коли графиня чи її до*жа весело сміялися, коли він відчував їхнє зворушення, бачив, як вони підводять здивовані очі від плетива й уважно слухають його, то душу його мовби щось лоскотало; це був солодкий трепет успіху — винагорода за старання.
Він став приходити щоразу, коли знав, що вони самі, й ніколи ще, можливо, не проводив таких гарних вечорів.
Завдяки цим частим відвідинам постійні побоювання пані де Гійруа розвіялись, і вона докладала Всіх сил, аби привабити його і вдержати. Вона відмовлялась від званих обідів у місті, балів та вистав, і, виходячи з дому о третій пополудні, з радістю кидала в телеграфну скриньку маленьку блакитну депешу, де стояло: "До скорого побачення". Попервах, щоб швидше дати йому бажане побачення на самоті, вона виряджала Аннету спати, тільки-но вибивало десяту. Та коли Бертен якось здивувався з цього і, сміючись, попросив не ставитись до дівчини, як до малої нерозумної дитини, графиня погодилась на пільгових чверть години, потім на півгодини, тоді на годину. Одначе він не довго сидів після того, як Аннета залишала їх, немовби половина чар, що затримувала його у вітальні, зникала разом із нею. Присунувши до ніг графині своє улюблене кріселко, він сідав близько неї і часом пестливо клав їй голову на коліна. Вона давала йому руку, яку він брав у свої, і його гарячковий настрій раптом зникав, він переставав говорити, немов спочивав у ніжній мовчанці після зроблених зусиль.
Мало-помалу графиня зрозуміла своїм жіночим чуттям, що Аннета вабить Бертена не менше, ніж вона сама. Вона не гнівалась, радіючи, що він знайшов у них щось подібне до родини, якої був позбавлений через неї, і намагалась якомога більше затримувати його коло себе й дочки, граючи роль матері, аби він відчув себе майже батьком цієї дівчинки, аби до всього того, що полонило його в цьому домі, долучився ще один відтінок ніжності.
її кокетство, завжди пильне, але стурбоване відтоді, як до неї невпинно, хоч іще й майже непомітно, почала підступатися старість, стало більш діяльним.
Щоб зробитись такою ж стрункою, як Аннета, вона нічого не пила і по недовгім часі, потоншавши в стані, справді так скидалася постаттю на дівчину, що ззаду їх важко було розрізнити. Однак цей режим позначився на її схудлому обличчі. Розтягнена шкіра зморщилась і набрала жовтуватого відтінку, який іще більш підкреслював прекрасну свіжість Аннети.
Тоді графиня почала якнайстаранніше доглядати своє обличчя, вдаючись до заходів, якими користуються актриси, і хоч білість його здавалась удень підозрілою, при вечірньому освітленні воно набирало тієї чарівної природної ясності, яка надає жінкам, що уміють підфарбовуватися, незрівнянної свіжості.
Свідомість марніння й штучні заходи змінили її звички. Вона всіляко уникала порівнянь з дочкою при денному світлі й шукала їх при лампах, що давали їй перевагу. Коли була стомлена, отже, бліда, старіша, ніж звичайно, вона вигадувала мігрень, пропускаючи під цим приводом бали й вистави, але в ті дні, коли вона почувала себе гарною, то пишалась і з поважною скромністю молодої матері вдавала із себе старшу сестру.
Вона вдягала дочку як молоду жінку — щоб убиратися в такі самі сукні. Це надавало Аннеті занадто поважного вигляду, проте дівчина, в якої чимраз більше проявлялась весела й насмішкувата вдача, носила їх з грайливою граціозністю, стаючи від цього ще милішою. Вона щиро допомагала кокетливим заходам матері, підсвідомо розігрувала з нею ніжні сценки, вміла своєчасно поцілувати її, оповити стан чи показати якимсь рухом, пестощами або дотепною вигадкою, які вони обидві гарні й схожі одна на одну.
Олів’є Бертен, повсякчас бачачи їх укупі, раз у раз порівнюючи, почав їх інколи вже й плутати. Іноді, як дівчина до нього зверталась, а він дивився кудись убік, то мусив питати себе: "Котра це сказала?"
Часто навіть, як вони були самі втрьох у маленькій вітальні із шпалерами в стилі Людовіка XV, Олів’є забавлявся цією плутаниною, як веселою грою. Він заплющував очі й просив їх звертатись до нього з тим самим запитанням — спочатку одну, а потім другу, — а потім змінити порядок, щоб пізнавати їх з голосу. Мати й дочка так вправно силкувались добрати тих самих інтонацій та вимовляти однакові фрази з тим самим наголосом, що він не завпеди відгадував. Вони справді почали говорити однаково, і слуги відповідали: "Так, пані", — дівчині й "Так, панночко", — матері.
Постійно наслідуючи одна одну задля розваги й копіюючи рухи, вони досягли такої подібності в манерах та жестах, що сам пан де Гійруа, побачивши якусь у глибині темної вітальні, раз у раз плутав їх і питав:
— Це ти, Аннето, чи твоя мама?
З цієї природної і вдаваної, справжньої і робленої схожості в душі й серці Бертена зародилося чудне враження подвійної істоти, давньої і нової, дуже знаної і майже не знаної, двох тіл, створених послідовно з тієї самої плоті, враження однієї і тієї самої жінки, що продовжила саму себе, помолодшала й знову стала такою, якою була. І він жив, поділений між ними, стурбований, неспокійний, почуваючи до матері пробуджену пристрасть і сповиваючи дочку невиразною ніяшістю.
Друга частина
І
20 липня. Париж, 11 година вечора.
"Друже, моя мати тільки що померла в Ронсьєрі. Ми виїздимо опівночі. Не приходьте, ми нікого не повідомляємо. Але пожалійте мене й думайте про мене. Ваша Ані"
21 липня, вдень.
"Бідний мій друже, я приїхав би, хоч Ви й заборонили, коли б не звик вважати Вашу волю за наказ. З учорашнього дня я думаю про Вас з гострим болем. Уявляю собі вашу мовчазну подорож, у яку ви вирушили з дочкою та чоловіком в ледве освітленому вагоні, що віз Вас до небіжчиці. Я бачив Вас утрьох під олійною лампою, бачив, як Ви плачете й як ридає Аннета. Бачив, як ви приїхали на вокзал, вирушили каретою в жахливу путь, увійшли в замок у гурті слуг і кинулись сходами до кімнати, до ліжка, де вона лежала, як Ви вперше на неї глянули ft поцілували її схудле застигле обличчя. І я думав про Ваше серце, про Ваше бідне серце — наполовину моє серце, — яке розривається, страждає, душить Вас і мені в цю хвилину завдає болю.