І граф, наполовину переконаний цим, досадуючи, що легковажно переказав непевну, а може, й компрометуючу річ, став виправдуватися своїм незнанням та безневинністю. Адже брехливих і лихих чуток переповідають таки чимало!
Всі присутні зійшлися на тому, що світ обвинувачує, підозрює та обмовляє з надзвичайною легкістю. Всі четверо протягом п’яти хвилин, здавалось, були переконані, що всякі чутки, про які шепочуться, — брехня, що жінки ніколи не мають коханців, яких їм приписують, що чоловіки ніколи не чинять гидот, які їм привинюють, що, зрештою, зовні все виглядає гірше, ніж є насправді.
Бертен, уже не гніваючись на Мюзадьє після приходу де Гійруа, наговорив йому багато приємного, навів його на улюблені теми, розкриваючи шлюз для його красномовності. І граф був задоволений, як людина, що скрізь приносить з собою спокій та згоду.
Двоє лакеїв, безгучно ступаючи по килимах, внесли чайний стіл, де в гарненькому блискучому пристрої парував окріп над блакитним полум’ям спиртівки.
Графиня підвелася, приготувала гарячий напій з обережністю та старанністю, якої навчили нас росіяни, подала одну чашку Мюзадьє, другу — Бертенові, а тоді принесла тарілки з сандвічами, намащеними гусячим паштетом, та з малесенькими австрійськими й англійськими пиріжками.
Граф, підійшовши до пересувного столика, де стояли сиропи, лікери та склянки, приготував грог, потім непомітно вийшов у сусідню кімнату і більш не повертався.
Бертенові, який іще раз лишився віч-на-віч із Мюзадьє, знов закортіло виштовхати геть цього надокучливого гостя, котрий, розійшовдщісь, балакав без упину, сипав анекдотами, повторював чужі дотепи й сам їх вигадував. Художник раз у раз поглядав на годинника, велика стрілка якого наближалась до півночі. Графиня вловила його погляд, зрозуміла, що він хоче з нею поговорити, і, з спритністю світської жінки, що вміє відтінками голосу змінити тон розмови й атмосферу салону та без слів показати гостю, чи залишатися йому, чи йти, своєю позою, виразом обличчя й нудьгою в очах поширила круг себе такий холод, немов відчинила вікно.
Мюзадьє відчув цей протяг, що холодив йому думки, і в нього мимоволі виникло бажання підвестися й піти.
Бертен з пристойності теж підвівся. Чоловіки пішли вкупі через вітальню в супроводі графині, що розмовляла з художником. Вона затримала його на порозі передпокою, поки Мюзадьє за допомогою лакея надівав пальто. Та пані де Гійруа все ще розмовляла з Бертеном, тож інспектор образотворчих мистецтв, почекавши якусь хвильку коло дверей, які розчинив другий слуга, вирішив іти сам, щоб не стояти перед лакеєм.
Двері за ним тихо зачинились, і графиня невимушено звернулась до художника:
— Та справді, чого вам так швидко йти? Ще немає дванадцятої! Побудьте ще трохи.
І вони разом вернулись до малої вітальні.
— Боже, як дратував мене цей йолоп! — сказав Бертен.
— Чому?
— Він трохи одбирав вас у мене.
— О, не дуже багато.
— Можливо, але він заважав мені.
— Ви ревнуєте?
— Це не ревнощі, коли людина перешкоджає.
Він знову взяв низеньке крісло і, сівши зовсім близько біля графині, перебирав пальцями тканину її сукні, розповідаючи, який гарячий подих пройняв йому сьогодні серце.
Вона, зчудовано, захоплено слухала й ніжно поклала йому руку на сиве волосся, тихо пестячи його, немов дякуючи.
— Як хочеться мені жити поруч вас! — сказав він.
Він не міг позбутися думки про її чоловіка, що спав,
мабуть, у сусідній кімнаті, й додав:
— Справді, тільки шлюб єднає два життя.
— Бідний друже, — шепнула вона, проймаючись жалем до нього й до себе теж.
Він поклав голову їй на коліна й ніжно, трохи сумною трохи болісно дивився на неї, але не так палко, як тоді, коли його відділяли від неї дотаа, чоловік та Мюзадьє.
Вона сказала, усміхаючись і не перестаючи гладити Олів’є по голові:
— Боже, який ви сивий! Ваше останнє чорне волосся зникло.
— Ох, я знаю, це стається швидко.
Вона злякалась, що засмутила його.
— А втім, ви й молодим були сивий. Я завжди вас знала з сивиною.
— Це правда.
Щоб стерти відтінок жалю, який викликала, графиня нахилилась і, підвівши руками голову Олів’є, почала поволі й ніжно цілувати його в чоло тими довгими поцілунками, що, здається, ніколи не скінчаться.
Потім вони глянули одне одному в очі, силкуючись побачити в глибині їх відблиск свого почуття.
— Мені хотілося б, — сказав Бертен, — пробути біля вас цілий день.
Його виразно мучила невимовна потреба близькості.
Ще недавно він гадав, що досить буде всім зайвим піти з вітальні, і те бажання, що збудилось у ньому вранці, буде заспокоєне, але тепер, коли він залишився на самоті зі своєю коханкою і відчув чолом теплоту її рук, а щокою крізь сукню теплоту її тіла, його знову пойняло те саме збентеження, той самий потяг до незнаної любові, що зникає.
І він уявляв, що десь не в цьому будинку, а, може, в лісі, де вони були б самі, і нікого близько не було б, ця його гризота була б задоволена й втішена.
— Яка ви дитина! — відповіла графиня. — Ми ж бачимось мало не щодня.
Він благав її добрати способу й поїхати з ним снідати кудись на околицю Парижа, як це вони робили колись, чотири чи п’ять разів.
Вона здивувалась з його примхи, яку важко було здійснити тепер, після приїзду Аннети.
Проте вона спробує,— коли чоловік поїде до Ронсьєра, — але це, можливо, станеться лише після вернісажу, що відбудеться наступної суботи.
— 'А перед тим, коли я вас побачу? — спитав Бертен.
— Завтра ввечері, у Корбелів. Крім того, приходьте
сюди bn четвер о третій, якщо ви вільні, і ще, гадаю, у п’ятницю ми обідатимемо разом у герцогині.
— Гаразд, чудово.
Він підвівся.
— Прощавайте.
— Прощавайте, друже.
Він стояв, не наважуючись піти, бо не пригадував майже нічого з того, що хотів спочатку їй сказати, і в голові його роєм роїлися думки, незбагненні, невиразні, і він не міг ні зібрати їх докупи, ані висловити.
Він іще раз сказав "прощавайте", взявши її за руки.
— Прощавайте, друже.
— Я вас кохаю.
Вона усміхнулась тією усмішкою, якою жінка в одну мить нагадує чоловікові про все, що вона йому віддала.
Із щемом у серці він мовив утретє:
— Прощавайте.
І пішов.
Здавалося, всі паризькі екіпажі того дня рушили на прощу до Палацу виставок. З дев’ятої ранку вони почали під’їжджати всіма вулицями, проспектами й мостами до цього ринку образотворчих мистецтв, де всі художники Парижа запрошували світських людей на вернісаж трьох тисяч чотирьохсот картин.