Не встигла вона сісти, як слуга сповістив:
— Пан барон і пані баронеса де Корбель.
Вони були молоді, барон лисий і товстий, баронеса худенька, елегантна й дуже смуглява.
Це подружжя посідало виняткове становище серед французької аристократії завдяки ретельному доборові своїх знайомств. Вихідці з дрібного дворянства, не відзначаючись ні розумом, ні якимись особливими чеснотами, але керуючись в усіх своїх вчинках непомірною любов’ю до всього елегантного, пристойного й витонченого, відвідуючи тільки найвельможніші родини, виявляючи роялістські почуття, побожність і виняткову коректність, шануючи те, що треба шанувати, зневажаючи те, що треба зневажати, ніколи не помиляючись в жодному з світських догматів, ніколи не відступаючи від жодної дрібниці етикету, — вони набули в очах багатьох репутації двох найтонших квіток вищого суспільства. їхні думки вважались — до певної міри — кодексом доброго тону, а присутність їх у тому чи тому домі давала йому безперечний патент на поважність.
Корбелі були родичами графа де Гійруа.
— Ну, а де дружина ваша? — здивовано спитала герцогиня.
— Зараз, зараз, — відповів граф. — Готується сюрприз, вона зараз вийде.
Коли пані де Гійруа, через місяць після одруження, вперше з’явилась у світі, її познайомили з герцогинею де Мортмен, і та зразу ж полюбила її, наблизила до себе і взяла під свою опіку.
Ця дружба залишалась непорушною протягом двадцяти років, і коли герцогиня говорила "моє малятко", в її голосі ще бриніло хвилювання тієї раптом спалахнулої і такої постійної прихильності. В неї ж і відбулась перша зустріч графині з художником.
Мюзадьє, підійшовши до неї, спитав:
— Ви бачили, герцогине, виставку Непоміркованих?
— Ні, а що це таке?
— Це гурток нових художників, імпресіоністів у стані сп’яніння; серед них є двоє обдарованих.
Вельможна пані зневажливо прошепотіла:
— Не люблю жартів цих добродіїв.
Владна й різка, не визнаючи іншої думки, крім своєї, і грунтуючи її лише на перевагах свого суспільного становища, вона, навіть не усвідомлюючи цього, мала художників та вчених за інтелігентних наймитів, яким самим Богом призначено розважати світських людей та робити їм послуги; всі свої судження вона будувала залежно від ступеня подиву й незбагненної втіхи, коли споглядала яку-не — будь річ, читала яку-небудь книжку чи слухала розповідь про який-небудь винахід.
Висока, огрядна, червонощока, з гучним голосом, вона мала репутацію вельможної дами, бо ніщо її не турбувало, і вона сміливо говорила про все й покровительствувала не тільки всім скинутим самодержцям своїми прийомами на їхню честь, але й самому всевишньому своєю щедрістю до духовенства та дарами церкві.
— Чи відомо вам, герцогине, що вбивцю Марії Ламбур піймано? — спитав Мюзадьє.
— Ні, не знаю, розкажіть мені,— відповіла вона, враз зацікавившись.
І Мюзадьє розповів подробиці. Високий, худющий, у білому жилеті й сорочці, з діамантовими запонками на маніжці, він говорив без жестів і так чемно, що мав змогу висловлювати дуже сміливі думки, на що був неабиякий мастак. Він був дуже короткозорий і носив пенсне, але здавалось, ніколи нікого не бачив, а як вмощувався в кріслі, весь довгий кістяк вигинався за його формою. Йогр тулуб ставав зовсім малим, осідав, так наче був зроблений із гуми; схрещені ноги здавалися двома скрученими стрічками; руки з блідими кистями й довгими пальцями він випростував на бильцях. Його майстерно пофарбоване волосся і вуса, в які вплелися навмисне залишені сиві пасма, були предметом повсякденних жартів.
Коли він розповідав герцогині, що коштовності вбитої повії вбивця подарував іншій особі легкої поведінки, двері великої вітальні знову широко розчинились, і дві жінки в білих, легких, мов піна, мереживних сукнях, — обидві біляві, схожі, як дві сестри, хоча й різного віку, одна надто дозріла, друга надто молода, одна повненька, друга худесенька, — вийшли до гостей, обнявшись та всміхаючись.
їх зустріли вигуками й оплесками. Ніхто, крім Олів’є Бертена, не знав про приїзд Аннети де Гійруа, і коли дівчина з’явилась поруч матері, яка здалеку здавалась майже такою ж свіжою, навіть кращою, бо як квітка, що повністю розцвіла, вона ще не втратила блиску, а дочка, як пуп’янок, що тільки починає розпускатись, тільки починала гарнішати, — всі замішувалися ними.
Герцогиня захоплено плескала в долоні, вигукуючи:
— Боже, які вони чарівні та втішні поруч! Гляньте-но, пане де Мюзадьє, які ж вони схожі!
Почали порівнювати, і відразу ж думки розділилися. Мюзадьє, Корбелі та граф де Гійруа твердили, що графиня й дочка схожі лише кольором обличчя, волоссям, а найбільше очима, що були однаковісінькі, з чорними цяточками, немов дрібнесенькими краплями чорнила, що впали на блакитний ірис. Але згодом, коли дівчина стане жінкою, схоисість ця майже зовсім зникне.
А на думку герцогині та Олів’є Бертена, вони були дуже схожі, і єдина різниця між ними — це літа.
— Як же вона за три роки змінилась! — сказав художник. — Не впізнав би я її. Я навіть тепер не наважусь говорити їй "ти".
— Ото ще! — засміялась герцогиня. — Хотіла б я побачити, як ви Аннету на "ви" кликатимете.
Дівчина, під боязко пустотливим виглядом якої почувалась майбутня жвавість, зауважила:
— Це я вже не насмілюся говорити "ти" панові Бер-тену.
— Збережи цю кепську звичку, дозволяю тобі,— усміхнувшись, мовила мати. — Ви швидко поновите знайомство.
Але Аннета похитала головою.
— Ні, ні! Мені ніяково буде.
Герцогиня, поцілувавши дівчину, з цікавістю, як знавець, розглядала її.
— Малятко, ану поглянь-но на мене! Авжеж, у тебе такий самий погляд, як і в матері. Через якийсь час, коли в тебе буде більше блиску, ти станеш гарненькою. Тобі треба поповніти, не багато, але трохи треба. Ти худенька.
— О, не кажіть їй цього! — вигукнула графиня.
— А чому?
— Так приємно бути худенькою! Я сама хочу схуднути.
Але пані Мортмен обурилась, забуваючи, в запалі гніву,
про присутність дівчини:
— Завжди ви про одне і те ж! У вас і досі з моди не виходять кістки, бо їх легше одягти, ніж тіло! А я з покоління товстих жінок! Тепер усе. худенькі пішли! Це нагадує мені єгипетських корів! Не розумію чоловіків, що захоплюються вашими кістками. За мого часу вони вимагали дечого кращого.