Тихо спускається над річкою Ведмедкою червневий вечір: так, ніби набридло сонечкові дивитись на прекрасний світ Божий, і воно заздалегідь дрімає,— очі мої не бачили б, мовляв, тебе, дивне створіння Божеє. Стрімкий берег кидає сливе через усю річку довгу тінь на воду, і весело в холодку підстрибує з води жвава рибка, зрадівши, що згори не стежить більш за нею розпечена, страшна сковорода, од котрої ніяке латаття не сховає, од котрої прикро теплішає кров і моторошно стискається всередині подвійний пузир. Злякано метушаться, сковзаючись по дзеркаловій поверхні, довгоногі комахи: декотрі вродились тільки сьогодні вранці й не можуть збагнути своїм комашиним розумом такого химерного з'явища, як вечір. Тільки завзятий, легкодухий комар скрізь почуває себе своєю людиною, гасає понад водою, понад тернами, понад очеретами, сідає на червоний ніс о. диякона Беззаконієва й ніжно, радісно дзвенить:
— Ку-у-ум...
Диякона й трохи не зворушує комарина приязнь. Втопивши булькаті сірі очі в край носа, він перестає працювати щелепами, випростує пухку спітнілу долоню:
— Ррраз!..
Комарина душа сопричислюється з праведними, а жорстокий диякон крутить носом, чмихає і, задоволено покрехтуючи, запиває біль чаркою горілки.
Не сам він на березі, на ясно-зеленім моріжку любує з природи. Насупроти сидить понурий, довговолосий учитель парафіяльної школи, Кушнір, а осторонь, на камені — мрійний, з обличчям поета, псаломщик Всепітий, финтикувато зодягнений в сірих підлипчастих штанях, рожевій жилетці з золотим ланцюжком, в комірнику з червоним галстуком і синьому піджаці з якоїсь блискучої тканини.
Перед дияконом і вчителем на розгорненому свіжому числі "Почаевских Известий" стоїть напівнадпита пляшка монопольки, чарка, валяються кружальця й шкурки з "московської" ковбаси, перочинний ножик, шматки хліба, крихти.
— У-ух! у-ух! — чується з-за рогу од Циганського Плеса вереск і викрики дівчат полільниць з болгарських городів. Журно поскрипує десь колесо поливальної машини й ляскає з відер у прірву вода.
— У-ух! го-го-го...
— М... чорт! — бурчить удівець-диякон, повертаючи булькатими зіньками й ласо облизуючись.— Ще видно, а то... роздягтись і полохнути б оту бабську череду.
Ніздрі йому роздуваються. Він неспокійно випростує одну ногу й сідає на другу. Вчитель здивовано дивиться на його картаті штани, мов на яке диво.
— Аз тебе добрий бугай, Нечипоре,— мурчить, ремигаючи, учитель,— сіментальський...
Псаломщик обливає їх гидливим презирством, неспокійно совається на камені й говорить, як соловейко, заплющивши очі:
— Ні, я ніколи не збагну такого життя, брудного, беззмістовного. Відсутність інтересів вищого гатунку принижує індивідуальність до рівня категорій реалістичного, навіть натуралістичного порядку. Відсутність поняття необхідності мати перед очими, нехай навіть далеко поза обрієм, але зримо, абстрагований ідеал майбутньої, конкретної, гармонійної людини, перетворює індивідуумів у якихось плазів, котрим сяйво неба здається дійсною карою...
— Лий ще по одній, учителю благий,— перебиває промову Всепітого диякон...
— А купатись коли ж? — відповідає Кушнір.— Треба ж і після купання... погрітись.
— Істину глаголеши... То якого ж дідька сидимо? Роздягаймось.
Диякон і вчитель одсовуються од "Почаевских Известий" і, не поспішаючись, починають роздягатись.
— Зниження до такого стану,— провадить своєї дяк,— свідчить лиш про моральну вбогість інтелекту і, при зовнішній тожсамості з дійсною людиною, внутрішнє його "я" рівне нулеві... ні, нижче од нуля, бо поняття нуль передкладає певний факт відсутності чогось конкретного, а внутрішнє "я" згаданого суб'єкта передкладає певну присутність чогось самого низькопробного, реального...
— Чого то на тобі, учителю благий, шерсть поросла, як на малпі? — питає диякон, ляскаючи себе долонею по грубих литках.
— А чорт його знає, що за причина! Я й сам не раз думав,— відповідає, чухаючись, учитель і байдуже оглядає свої кощаві ноги, порослі чорним, рясним, злегка кучерявим волоссям.— Кажуть, щастя, либонь, се приносить.
— Хм... щастя?.. А може...
— Оточення,— провадить далі Всепітий, дивлячись на дияконову спину,— що складається з таких індивідуумів, утворює неможливу атмосферу, існувати в якій індивідуумові іншого порядку неможливо за відсутністю сприяючих даних. Прецінь йому ж треба існувати...
— Ну, й розумний ти, дяче,— перебиває промовця диякон, підібгавши ноги й длубаючись нігтем у запрілих пальцях.— І де такого навчився?
— О, він і вірші пише!
— Справді? — повертає голову диякон і з цікавістю оглядає псаломщика, ніби вперше бачить його.
— Та пише ж...
— У-ух! Одарко! Одарко-о! — несеться з-за рогу. Чути регіт, ніби плюскіт хвиль.
Диякон нашорошує вуха, роздуваючи ніздрі.
— Чорррт... Га? Не вредно б... та ось і вони...
Насеред річки випливають двоє дівчат, коливаючи задами і вибрьохуточи ногами. Вгледівши на березі кумпанію, вони пронизливо скрикують і хутко ховаються за ріг.
Диякон схоплюється, як опечений, і, закинувши густу гриву на спину, прожогом кидається в річку. Грубе, довге тіло його важко падає в воду. Розтинається гучний, як гарматний стрель, плескіт. Важкі хвилі розходяться довкола од помахів його дужої руки: здається, то незграбний бегемот борсається в прозорій воді, здіймаючи білий шум. Але то тільки здається: диякон плаває, як дельфін, і за хвилину вже ховається за рогом.
Учитель мовчки дослухається до страшенного дівчачого лементу, до тупотіння й лайки, підводиться й обережно пробує ногою, чи холодна вода; потім бреде по коліна, зупиняється й замислюється, дивлячись на свої пальці, що біліють на сірім піскуватім дні в прозорій, злегка зеленкуватій воді.
— Го-го-го!..— вигукує десь диякон.— У-у-ух, ха-хаха!..
Всепітий сидить який час, загадавшись, потім рвачким рухом виймає з кишені записну книжку, висмикує олівець і починає щось хутко вписувати туди.
— Пропала справа!—гукає диякон, випливаючи з-за рогу.— Треба було з берега зайти. А славні є між ними, не взяв би їх лисий дідько!.. Ну, якого ж ти ірода стоїш ото статуєм? Кидайся раптом, не думаючи... Е-е, гаспидська іжицяферт! боїться.