СИГНАЛЬНИКИ І ГОРНІСТИ
У кожної людини повинно бути ім'я (це обов'язково!) і, можливо, прізвисько (якщо вигадають!). У мене ж на одне ім'я було аж два прізвиська!
Спершу прозвали Горністом. Але на горні я ніколи не грав: бракувало слуху. Багато років минуло з тих пір, а слух у мене так і не з'явився… Різні пісні я й зараз виконую на один і той же мотив.
— Усіх авторів зрівняв у правах! — сумно колись жартувала мама, ніби співчуваючи композиторам.
Вона постійно прагнула співчувати людям. Навіть тим, які, на мій погляд, співчуття не потребували.
— Усі цього потребують, — запевняла вона. — Безхмарних доль нема.
Хмари — ще нічого: від них не буває грози. А над маминою долею двічі збиралися такі хмари, що їй до кінця життя могли б вчуватися громи й блискавиці. Але не вчувалися.
У неї був єдиний брат… Андрійко… Мій дядько. Як тільки я почав дещо розуміти, мама розповіла, що брат її загинув на війні. Було йому всього вісімнадцять — і я услід за мамою називав його просто Андрійком.
У неї був єдиний чоловік. Мій батько… Він теж воював. Але повернувся додому.
— Повернувся, щоб попрощатися, — казала мама.
На фронті батька засипало землею. Його було сильно контужено. Відкопали… Але контузія лишилася в ньому — і через тринадцять років знову засипала землею. Вже назавжди.
— Ненавиджу війну! — казала мама.
Слово "ненавиджу" в її устах звучало так дивно, що я кожного разу здригався.
Маму в нашому будинку називали добрим генієм.
"Ніна Василівна — наш добрий геній!" — вигукували сусіди з різних квартир. І тільки сусід на прізвище Гнєдков, який жив прямо під нами, зустрівши маму, починав старанно повчати її.
— Не вбивайтеся, Ніно Василівно. Не оцінять! Повірте: кожен судитиме про вас не по тому, що ви зробили для інших, а по тому, що зробили для нього. Персонально. Змінити людство — нам не по силі.
Голос у Гнєдкова був украдливий, в'їдливий. Він довірливо заглядав у очі, особливо коли говорив про все людство, яке не влаштовувало і дратувало його.
Кожною своєю фразою Гнєдков ніби відкривав тільки йому одному відомі істини. Вигляд у нього був поблажливо-жалісливий: він жалів навколишніх за те, що вони потонули у довірливих оманах.
… Незадовго до війни батько і Андрійко натрапили один на одного.
— У прямому значенні! — пояснила мені мама. — Це було на катку.
Потім Андрійко привів батька у наш дім і познайомив зі своєю сестрою, тобто моєю майбутньою мамою. А якби вони не зітнулися на катку? Я міг би й не народитися? Жахливо подумати!
Чому мене прозвали Горністом?
Цього я не можу сказати, доки не дійду до однієї історії, яка сама все пояснить: скромність прикрашає людину. Хоч, як сказала мені вчителька Катерина Іллівна, з якою ви познайомитесь трохи далі, "скромність не живе наодинці". Вона пояснила:
— Коли ми говоримо, що людина скромна, треба в думці домислювати "але": відважна, але скромна; талановита, але скромна… Однак сказати "скромна, але скромна" — не можна. Чого скромничати, коли не маєш інших достоїнств?
Про Катерину Іллівну я б сказав: розумна, але скромна; чесна, але скромна; просто чудова, але скромна… Ну й таке інше! Ви самі переконаєтеся. Вона перша прозвала мене Горністом. А потім переіменувала на Сигнальника. Чому? І про це ви довідаєтесь, як кажуть, у свій час.
Розповідатиму по порядку, щоб не збитися. Тим паче що все це було вже давно.
Моя мама — педіатр. Простіше кажучи, дитячий лікар. Але діти нашого будинку до неї за порадами не зверталися: в юну пору людина відчуває себе безсмертною і не думає про хвороби. Дорослі ж не давали мамі проходу: усі знали, що, доглядаючи хворого чоловіка, тобто мого тата, мама оволоділа всіма медичними спеціальностями.
— Ваша квартира нагадує процедурний кабінет: робите уколи, міряєте тиск, — дорікав мамі Гнєдков, який жив під нами. — Коли б я був вашим чоловіком, то я б цього не допустив!
Я радів, що Гнєдков ніколи не міг стати маминим чоловіком.
Але про всяк випадок попередив:
— Не думай, що він піклується про тебе: погані люди не можуть любити хороших.
— Але, на жаль, хороші інколи люблять поганих, — зітхнувши, відповіла вона. — Це трапляється.
Тиск чомусь хвилював багатьох наших сусідів.
— Це закономірно, — пояснила мені мама. — На людей тиснуть прожиті ними роки. А це означає — турботи, без яких не обходиться жодне життя на землі. І не забувай, що війна була. Ненавиджу війну!
— Щедрою вас, повірте, вважатиме тільки той, кого ви облагодієте, — втлумачував мамі, довірливо заглядаючи їй в очі, Гнєдков з нижнього поверху. — А всіх, Ніно Василівно, благодіянням не охопиш! Та й охоплені скоро забудуть…
— Я й не хочу, щоб вони пам'ятали.
— Ви схожі на свого брата Андрійка. Він теж був слабохарактерний. Не вмів говорити "ні". Навчіться відмовляти! Це корисна властивість.
Мама була терплячою, коли йшлося про неї саму: мовчки переносила фізичний біль, уміла приховувати душевний. Вона, невисока, худенька, коротко підстрижена, в таких випадках лиш напружено зіщулювалася — і тоді вже зовсім починала бути схожою на семикласницю. Але коли були несправедливі до когось іншого, риси її обличчя і голос ставали загостреними, ніби готувалися для відсічі, для битви.
— Андрійко був слабохарактерний? — перепитала вона Гнєдкова. — Ходімо, Петре! — Мама міцно взяла мене за руку. Потім обернулася до сусіда з нижнього поверху. — Зі своїм слабким характером він підвівся назустріч танку. Вам не доводилося так робити?
— Я зовсім не хотів… — заметушився Гнєдков.
Але мама не слухала його:
— Не вмів відмовляти. Казати "ні"? Ось тому фашистському танкові він сказав "ні"! А навіщо ж заточувати це слово на чесних людях? Ходімо, Петре!
— На чесних не треба… Я чесних не мав на увазі!
Худенька мама потягла мене вгору по східцях на наш третій поверх: вона не хотіла слухати Гнєдкова.
Потім перегнулася через перила і звідти, згори, ще раз метнула в нього списа:
— Вишукувати слабке у сильних, дрібне у великих — втішно для себе, чи не так? Так ніби й зближаєшся з ними?
— Що ви маєте на увазі? І кого? — запитував знизу Гнєдков так збентежено, ніби, граючись, ударив по м'ячу, всередині якого виявилась вибухівка.