— А що,— каже,— козаки! Чи послужите ви мені по вірі й по правді?
— Послужимо,— кажемо,— милостивий князю і батьку.
— От же,— каже,— вам по десять червінців на дорогу. Їдьте та привезіть мені певну звістку, де гайдамаки і скільки їх.
Взяли ми, вклонились і поїхали усі четверо різними шляхами. Довго пробивався я крізь пущі та бездоріжжя, аж поки прибивсь до одного хутора. Ліс навкруги густий такий, що тільки небо та землю видко, а хатинка стоїть одним одна і набік уже похилилась і в землю вросла, а солома на ній уся від моху та бур'яну аж зазеленіла. Ні дороги, ні стежки до тієї хатки нема; тільки повз саму стіну тече невеличкий струмок. Думаю собі: видно ж, тут нема нікого. Коли дивлюсь, аж у під звисом за хатою сидить дід, сивий-сивий. Брови йому понависали аж на очі, а борода до пояса. Сидить і стругає стругом держак для списа, а біля нього під повіткою стоїть з десяток списів зовсім готових. От я, злізши з коня, прийшов до нього, а він мене й не бачить, що я йду: стругає собі та бурчить щось. Я прийшов таки близенько та й став: послухаю, що він бурчить. Коли чую, аж то він пісню стародавню намагається співати, але голос його тремтить і не виведе, тільки муркоче:
Перебийніс просить немного —
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою
"Ой пийте, ляхи, води калюжі,
Води калюжі болотянії,
А що пивали по тій Вкраїні
Меди та вина ситнії".
— Здоров, дідусю!
— Здоров,— каже,— здоров, синку!
Та й не дивиться-таки на мене. Я думаю собі, як би з ним заговорити, та й мовчу. А він тоді підняв свої важкі білі брови та глядь на мене.
— Е! — каже.— А ти що за чоловік?
— Отак,— кажу,— як бач: чоловік хрещений, волочусь по світу та долі шукаю.
— А чи наша віра?
— Наша,— кажу.
— Чого ж тобі, синку, треба?
— Треба,— кажу,— мені наперед усього попоїсти.
— Правда,— каже,— синку, правда. Попереду нагодуй чоловіка, а тоді вже розпитуй.
Зараз пішов, несе мені хліба, сала, меду, бо й пасічка в нього тут невеличка загороджена. Попоївши, я кажу йому, що хотіли ніби мене ляхи повісити за те, що я згубив панський годинник, а я втік та хочу пристати у гайдамаки, тільки горе моє, що не знаю, де їх знайти. Тоді він мені й каже:
— Добре, синку, їдь же отуди й туди, мимо такого й такого дуба, то там їх і знайдеш на урочищі Обозовищі.— А сам сів та й продовжив стругати.
Поїхав я, аж так: у яру попід густими дубами коні ходять і де-не-де жупани червоніють. Приїхав я ближче, аж стоїть під дубом козак зі списом на варті. Я зараз по-запорозькій: "Пугу!" А він мені: "Пугу! Пугу!" А я знов: "Козак з Лугу!"
— А де той козак з Лугу? — крикнув хтось голосно із лісу.— А їдь но хлопче сюди!
Я й їду. Дивлюсь, аж супротив мене їде здоровенний запорожець з усима, що я ще й зроду не бачив: чорні, чорні та довгі та розкішні такі, що аж вилискуються. Жупан на ньому шовковий червоний, аж світиться, як вогонь; шапка червона, похилиста; пояс золотий; за поясом пістолі; при боку шабля; кульбаки і стремена — все те в щирім золоті, аж горить. А кінь під ним пречудовної вроди: білий, як лебідь, так і одбиває од зеленого лісу й трави; ти б сказав, що й землі не доторкається. Зняв я шапку та й поклонивсь аж до кінської гриви; забув, що то й гайдамака; так би, здається, взяв та й підстелився йому під ноги: стою перед ним, як перед гетьманом.
— А що,— каже,— брате? Чи наша віра?
— Наша,— кажу,— вельможний пане...
— А ну, перехрестись.
Перехрестивсь я, окаянний. Потерло мене трохи, чесна козацька кров у мене обізвалась, а проте перехрестивсь.
— Ну, їдь же,— каже,— собі до куреня.
Приїхав я, аж той курінь увесь обсипаний валом. Впустили мене через рів у ворота. Як уїхав я та глянув, то в мене і в очах зарябіло. Повно козаків, та все ж то повбирані так, що й не розказати: кармазин коло кармазина, срібло коло срібла, золото коло золота. Так як-от часом зимою зайдеш у комору та присядеш коло печі погрітись та подивитися, що там у тій печі робиться, скільки жару: і червоне, і жовте, і синє, горить, ходить, мигтить і мріє, аж ніби ворушиться все; так у тім таборі ходили один повз одного гайдамаки: той у червоному, той у жовтому, той у блакитному, а золото на них як огонь сяє, що очима не глянеш. Насилу я трохи освоївся, що вже не так дико мені між ними стало. Поставив я свого коня до ясел. Ніхто мене не питає, що я за чоловік. Вештаюсь я поміж ними, як дома. Дивлюсь, аж Ласун уже тут: ходить, заклавши руки за пояс, тільки відкидними рукавами помахує; з старшими вже за панібрата, а мене буцім і не бачить: тільки погладив вуса та бровою моргнув, подивившись на мене мимохідь. А мене зносять такі думки: "Викажу їм Ласуна! Признаюсь, хто я такий! Зостанусь між запорожцями!" Так і товариш же Ласун: як товариша зрадити? А про те в мене й думка не зворухнулась, що се ж наші браття?.. Тоді ще я так не зміг рахувати — щиро послужив шляхті. А вони ж то, сердешні, мені радіють, як рідного брата вітають; дорога одежа в них купами,— надівай яку хоч одежу. Звісно, страшний суд настає; бог знає, кому жити, а кому вмирати, то нехай, кажуть, козак хоч перед смертю покрасується, як у городі опудало, а винесе бог із вогню в дорогих сукнях — нехай користується на здоров'я.
На другий день приїжджає й Лобода з Гладким. Вдяглись мужиками і привели нібито коней продавати. Ласун сам і торгував з ними, і могорич із ними пив, та нишком сказав, що Чортовус жде, поки постягуються його загони, бо тепер ще тільки два загони зійшлось, а ще два злучаться з ним у Мазепиній Могилі; мов коли завтра ми туди рушимо, то щоб князь був готовий і держав ногу в стременах, а хтось з нас або Ласун, або я дамо дропака та князеві дорогу покажемо. Випровадили з табору тих коноводів, а самі другого дня пішли у Мазепину Могилу. А Мазепина Могила то є острів, увесь у бору, а кругом таке грузьке багно, що ні чоловік, ні кінь, ні собака не перебреде; а на той острів через багно прокладено три греблі. Незабаром підійшов ще один загін гайдамаків з великою здобиччю. От, як зробивсь під той час галас і крутанина в таборі, то я улучив щасливу мить та на коня та дав драпака. Прибув у Полонне під замок, під Київську браму, стукнув,— не пускають мене, бо не упізнали: жупан на мені перловий, ґудзики рубінові, пояс литий, шапка соболева,— та насилу все ж впустили. Одразу мене до князя. "Так і так, милостивий князю, ще тільки одного загону дочекаються та й рушать під Костянтинів, бо відчують силу. Треба поспішати, щоб не випустити їх з того острова".