— Сідай, сідай!.. Я покурю в компанії.
Пішов угурті. Витяг засмальцований кисет, зробив собі "собачу ножку" й передав кисет далі. Курці хапалися за нього, аж руки тремтіли. Робили собі цигарки й спішили закурити. Але згодом почали переглядатися, спльовувати. Дехто навіть кинув потихеньку цигарку. Чорнявий мов не помічав і з насолодою затягувався.
— А що? Не до смаку мій тютюнець? Нічого, згодом привикнете. Зате—своїх власних плянтацій. Фабриканта Ода-рюка... Може чули?
— Тов. Одарюк! Як же це я тебе не впізнав? Та ми ж з тобою під Катеринодаром...
— Еге, під Катеринодаром!.. Так у мене пика ще батьківська була, бо ми пшеничненьким живилися. А тепер ось обідав самі скрутні: покрутився, покрутився та й так був.," А вечеряв самі лежні: полежав, полежав та й так заснув.
У гурті засміялися. Тосариш із-під Катеринодару зацікавився :
— А де ж у тебе ТЮТЮНОЕІ плянтації взялися, тов. Одарюк? Щось я не чув такого.
— А ось і ось...
Одарюк махнув рукою обабіч, де по низинах стирчали сухі стеблини бур'янів...
— Тут і паслін і кінський щавель, і шальвія... І ще якась погань. Спасибі, матросик один навчив.. .Еге-ге !.. Чого ж ти товаришу, з конячки злазиш ? Під'їдь іще!
— Та спасибі, т. Одарюк. Нам спішити нікуди, а тобі ж треба скрізь доглянути.
Одарюк, член реввійськради 11-ї армії, підвеселив катом-леного коня нагайкою й поїхав доганяти частини. Червоно-армійці пішли бадьоріше.
— Оце — наш! ^
— Це тобі не генерали, що кидають салдатів у біді та й мзхають далі колясами!
— Наші не покинуть!
... Тася йшла в одній із груп, доглядаючи хворих. Ла-заретіз уже не було, кожен допомагав сам собі. Але багато було хворих у кожній частині й були такі, що ходили za ними. Тася не розлучалася з Маринкою.
Невеличка ростом, прудка Маринка цебрами розливала навколо себе ясне життєсприймання. На її обличчі були ще хмаринки недавнього горя, але вони не могли заховати промінів непереможної, цілющої, невичерпної любови, що била з неї водограєм. Маринка скрізь поспівала. Десь ізбоку побачила виснажену сумну жіночу постать із ознакою смертельної втоми на обличчі. На руках — дитина. Маринка метнулася до неї.
— Та ви зовсім хворі! Сідайте, під'їдете.
— Спасибі, якось доплентаюся... Вже ж мо-'недалеко й та Астрахань.
— Що ви ? Ще й третини не пройшли! Жінка заплакала:
— Сил моїх немає !.. Чоловік помер у поході, двох старшеньких добрі люди взяли. Коли б хоч не ця дитина
За кілька хвилин Маринка влаштувала хвору й тішила її дитину.
— Та яке ж ти манісіньке та худісіньке! Та хворе-хворісіньке! Глянь Тасю, які в неї великі-великі та сумні очі!
Тася глянула—і серце їй защеміло... Та це ж—очі всієї 11-ої армії. Очі виснажених, хворих бійців! Очі поранених і тифозних! Очі біженців, що міряють другу тисячу верст од Батайського її Тамані, через високі гори й піскові степи!
Рогожін непомітно, з прихованою тривогою стежив за Тасею.
— Тасю, ти б відпочила...
У Тасі обличчя з білого воску, але очі світилися, як і в Марикхи.
— Нічого, Гаврику! Мені гарно.
Відтоді, як зустрілися в Моздоці після розгрому армії—ні слова не сказано між ними про недавні непорозуміння. Тася мовчала про свою жахливу помилку, щоб не одвернути його від себе навіки. Думала: "скажу, як побачу, що він зможе простити й забути". Рогожін іще раніш вирішив, що треба зректися всяких прав на неї, завоювати довіру й повагу,
а тоді—будь — що — буде.
Піски їх ріднили, повертали до юнацьких років. Обоє виросли в таких от степах над Урусколем і відчували їхній подих на кожному кроці. Рогожін особливо любив піски. Парубком було тижнями пропадав у піскових бурунах з рушницею. Бив хитрого лиса, бив хижого вовка, здирав шкіри і; вертався з багатою здобиччю. Живився куріпками, заятиною, дрофами. Сіль брав із степових солоних їльменів. Своїм досвідом він тепер багато допомагав Тасі й усім хворим.
Одного разу забрав мішки й привіз із бурунів добрих півкопиці сухого кінського щавлю... Тася сміялася:
— Його й коні не їдять!
— Та й ми не їстимемо. Ми його питимемо. Ти ж любиш КОМЛИЦЬКИЙ чай ?
— Ах, чай... Коли б у нас комлицький чай, ми б половину хворих підняли. Він чудово живить і підбадьорює.
На першому ж привалі дістали води, нарубали сухих стеблин кінського щавлю, разом з листям і квітковим колосом, наварили, посолили, одцідили. Рогожін надоїв кобилячого молока, забілив чай і подав мисочку Тасі.
— Справді, чай!.. Гаврику, та це ж—знахідка! От не думала . —. Та ти в мене—урван.
Лукаво посміхнувся:
— Я таким і був. Хіба забула ?
Почервоніла, пригадавши парубоцьке прізвище—мужа.
— Я досі не знала, що ти такий...
— Який?
— Та бачиш... Ти тоді був шибайголова, страхіття для всіх "порядних" людей. Потім дістав собі погони. А з таких виходять Сорокіни. І взагалі...
— Життя вчить, Тасю. А про своє офіцерство я тобі колись розкажу. Я його не шукав. Мені його накинули.
Подивилася допитливо й нічого не сказала. Заходилися вдвох поїти "чаєм" хворих. Незабаром "комлицький чай" став улюбленим напитком сотень і тисяч бійців. За браком припасів і доброго питва чай підтримував виснажених мандрівників— 3 молоком заступав їжу, без молока підбадьорював і відганяв утому.
А степові, здавалося, не було кінця-краю. За площинами йшли піски, за пісками—солонці, за солонцями—знов сірий мовчазний степ. І знов піски.
Люди йшли, виснажувалися, коні падали з голоду. Число хворих збільшувалося, на стоянках замерзали сотнями. Частина відставала й гинула в бурунах.
Командири полків, батальйонів, політробітники, що їхали в одній групі, улаштували нараду. Одарюк змалював тяжкі обставини*
— Труднощі посилюються, число хворих збільшується. Коні дохнуть. Є вже покинуті в пісках гармати. Ми йдемо все повільніше й млявіше. Що робити ? Через хворих ми ледве посовуємось. Є така думка, щоб мобілізувати всі коні, та спасати, насамперед, артилерію... Але тоді загине більше людей ..
— Як?.. Щоб покинути хворих?..
— Постій, не кричи... Ти зваж обставини: як зав'язнемо тут, то всі загинемо. Треба спасати, що можна.
Важка мовчанка опанувала присутніх. К. Лісовий задумано
кинув:
— Справа в тому, чого найбільше вимагають інтереси революції...