А я увесь час сиджу, мов закам’янілий, і чомусь така самотність і безсила злість опановує мною. А сон довго не надходе до мене.
І ось раптом я вчуваю в кімнаті Ольги Петрівни якусь метушню, голосні суперечливі розмови. Євген Григорович роздратовано нападає, Ольга Петрівна силиться заспокоїти його. Раптом чую вибух з пістолету: один… другий…
Щось важко гупнуло об підлогу і покірно стиха застогнало. Нарешті чую тривожний переляканий голос Ольги Петрівни:
— Женю! Женю! Боже мій… Що ж то ти робиш? Ой лишенько… Женю… Женю…
Я вбігаю в сусідню кімнату. Іван Іванович запалив лампу і поспіхом одягається. Він в одних кальсонах і силиться одягти верхні штани, але ніяк не попаде в них ногами.
— Іване Івановичу! — злякано запитую його. — Що сталось? Чули стрілянину?
— Не знаю, голубчику! Се там, у неї. Біжіть туди скоріш.
Іван Іванович злісно кидає штани і тюпає за мною. З кімнати Ольги Петрівни падає бліде сяйво. Тоненька в бляшаному підсвічнику свічка кидає тремтячі тіні. На підлозі лежить Євген Григорович. Лице в нього жовте, перекошене глибоко-болісним виразом. Він увесь час важко дихає. Коло нього, спустившись на коліна, стоїть Ольга Петрівна. Вона лише в одній сорочці. Мережка сорочки недбайливо закотилась, і звідти видно ніжне, пухке, обточене коліно.
— Женю… Женю!.. — плачучим голосом кричить Ольга Петрівна. — Що ти хочеш зробити зо мною? Чуєш? Що ти хочеш робити, що ти надумав? — вдивляючись широкими очима, кричить вона.
— Так, Олю! Я знаю, що я як мужчина не здатний, — говорить хриплим пригніченим голосом Євген Григорович. — Хіба я не помічаю, що я не можу дати всього, що тобі потрібно. Ні, я се добре… бачу.
— Ну, що за дурниці! Візьме собі в голову якусь дурницю і мучить себе. Навіщо?
— Все одно, Олю, я не хочу стояти тобі на дорозі. Як знаєш. Ти тепер вільна і можеш з ким угодно…
Ми стоїмо одну хвилину коло дверей, не рухаючись. Ольга Петрівна піднімається з підлоги. З одурманілим поглядом вона чогось шукає.
— Що сталось? — глухо питаю.
— Ніяк не найду марлі, — замість відповіді говорить Ольга Петрівна, заклопотано оглядаючи кімнату. Іван Іванович зразу, підтягнувши рукою широкі кальсони, нахиливсь до Євгена Григоровича.
— Ум! Пустяки. Не страшна річ. Тільки трохи зачепило, — заспокоююче говорить він. — Василю Павловичу! Ідіть лишень до Фені. Хай дає зразу води.
Я біжу до Фені і, розбудивши її, через кілька хвилин приношу миску з водою.
Іван Іванович стиха ворчить, возиться коло Євгена Григоровича. Ольга Петрівна встигла вже надягти на себе капота.
Почали промивати виразку. Виразка була невелика. Тільки в одному місці захопила куля кінець грудей, вирвавши невеликий шматок м’яса. По сухих ребрах широкими струмками стікала темна запекла кров. Сорочка була зав’юшена, в деяких місцях кров збивалась в невеличкі темно-бурі грудки.
Іван Іванович суворо, як справжній знавець, метушиться. Коли-не-коли він дає короткі розпорядження і сердиться, коли ми з Ольгою Петрівною не так робимо, як він казав.
Євген Григорович лежав спокійно, помутнілими очима дивлячись на стелю, і стиха стогнав.
— Іване Івановичу, — звернувся він одного разу, — дуже шкодлива виразка?
— Шкодлива виразка? — передражнив його Іван Іванович. — Треба було краще стрілитись, тоді й була б шкодлива. Ех ви! Стрілитись не вмієте! Дурному отаке в голову приходить — тільки людей морочить.
Євген Григорович, певне, сподівався співчуття і тому з докором глянув на Івана Івановича.
— А коли ж я… Іване Івановичу, як мужчина… нездатний…
— Цитьте, ви! — крикнула Ольга Петрівна злісно, тупнувши ногою. — Коли не здатні, то мовчіть. Ніхто тут не стане вас жаліти.
Перев’язали виразку. Довелось перемінити при сьому сорочку.
— Ну, готово. Скінчив, — важко передихаючи, говорить Іван Іванович. — Треба тільки в лікарню його. Василю Павловичу! — звернувся він до мене. — Збігайте, будь ласка, за візником. Потурбуйтесь вже. А знаєте що? — додав він, трохи помовчавши. — Справа була б дуже паскудна, коли б трохи правіш попав. Якраз коло серця. От дурне зілля!
Сонний, почуваючи, як в’яла втома потроху опановує мене, повільно поплентався за візником. На розі однієї вулиці я зустрів візника, який дрімав на козлах.
— На станцію, паничу? — спитав він, позіхаючи.
— Так, на станцію, тільки зразу заїдемо до мене на квартиру.
— Ой, Господи, Господи! — позіхаючи, провадив він. — І ні одної тобі ночі не виспишся як слід.
З Євгеном Григоровичем сталося моторошно. Його обережно знесли на візника, і я поїхав з ним до лікарні.
Надворі поволі світліло. Густий туман піднімався з землі, пронизуючи вогким неприємним холодом. По вулиці зустрічались поодинокі люди, ходили коло крамниць вартові і, схилившись, дрімали на лавках темні постаті городових.
Їхати до лікарні треба було через місток. З річки тягло холодним вітром. А на сході поволі займалася бліда зоря.
Євген Григорович зразу дрімав. Але коли доїхали до мосту, він почав перевертатися з боку на бік.
— Слухайте, добродію. Лежіть, як лежите. Нічого ворочатись. Панькатися не стану, чуєте? — з якоюсь злістю говорю я.
— Що? — недочувши, стиха питає мене Євген Григорович.
— Коли будете ворочатись, викину в річку. Чуєте? — задихаючись від злості, говорю йому.
Він жахливо, з якимсь глибоким докором поглянув на мене і нічого не сказав. Тільки через хвилину на очах в нього виступили сльози. Але чомусь не жалко було його. Якась злість і презирство до нього охопили мене. От, думаю собі, якась гнила, нікуди не здатна істота, і я мушу з ним возитися, панькатись. І була хвилина, коли мене підмивало взяти і викинути його в річку.
Лікарня була в кінці міста. Великий білий двоповерховий будинок виглядав з глибини просторого саду. Ми в’їхали вузенькою, посипаною піском доріжкою. По боках ішли густі, рівно підстрижені кущі акації, пишались буйні кущі троянд, пахло матіолою. Я поспитав діжурного фельдшера. Він через кілька хвилин з’явився в білому халаті сонний і незадоволено спитав:
— Что вам угодно?
Я розповів йому про всю справу. Він ще раз байдуже позіхнув, наче вся ся подія його зовсім не торкалась. Нарешті покликав двох прислужників.
Хворого в хірургічну кімнату!