"Людині треба спізнати інтуїтивні процеси появи життя і смерті. Тоді вона взнає, що жити їй — повнотою гармонійною з природним життям".
Михайло Івченко
I
З заходу дмуть дужі, поривчасті вітри, свистять під вікнами і гонять густі сірі отари туманів. В подвійне заплакане вікно видно кілька низеньких, брудних, з облупленими стінами будинків повітового міста, намоклу руду дощану огороду, клапоть вулиці з великими брудними калюжами. На городі ворона рілля. В ній такі ж калюжі і зелені плями нерозталої криги. Густими ковтунами звисають темно-руді, безнадійно пригнічуючі хмари. І здається, що от-от вони спустяться і придавлять землю. Вітер з злісно-скаженими поривами б’ється об вікно, і прилипла соломинка жалібно ялозить по шибці. Сусідні голі дерева сердито сперечаються, скидаючи з себе великі буйні краплі дощу.
Я стою коло вікна і безнадійно тупим поглядом вдивляюся в той невеликий клаптик краєвиду, який розкидається перед моїми очима, і на мене поволі находить байдужий, без кінця тоскний настрій. Хоч би клапоть, самий малесенький, ясного неба, далекого обрію!..
Але ж нікуди подітись. Уже третій тиждень хворий на легені і не виходжу з кімнати. Час іде нудно, в’яло, без кінця довго. Робить нічого не хочеться — книжки, які прислали з земської книгарні, перечитав, а за новими чомусь неохота посилати.
І, власне, чого мене закинула доля в оце брудне, огидливе повітове місто? Люди дикі, дивляться на тебе, як вовки з нір виглядають, і, коли наміряєшся заговорити, зараз же тікають засмучені. А між собою сентиментальничають, особливо підстаркуваті панночки.
К лихій годині службу, кар’єру, оту саму світлу земську агрономію! І нічого в ній світлого немає! Се просто красні слова.
А проте, ні… Може, се просто настрій такий гидотний, хворість моя. А може, відсутність вражень? День на день такий схожий!
Вранці, коли я прокидаюсь, в моїй кімнаті стукає шклянками покоївка Феня. Готує сніданок. Як я її ненавиджу! Завжди недбайливо, неохайно одягнена, з-під старої блузки виглядає брудна сорочка. Уся якась руда, з ластовинням, товсті сині пристрасні губи, сірі вицвілі очі, вирячені, як у рака. І ні одної ясної думки в них — якась непорушна тупість, ворожість. Се просто сама косність провінціального міста.
Ах, у Київ би зараз, в студентську кімнату, до товариства! І чого той ще вітер так настирливо шумить?
Вона кілька разів намірялась залицятись до мене — кидала таємничі, закликаючі погляди, грубо кокетувала. Але, зустрівши ворожу холодну відповідь з мого боку, схаменулась. Стала злісною, роздратованою і з того часу почала неймовірно грабувати мене. Грабувала одверто, грубо, нахабно. Я се помічав на кожнім кроці. Куди б не посилав, що б вона не купувала, в неї все виходило вдвічі-втричі коштовніш звичайного. Проте вона й не крилась.
Годин в одинадцять приїжджав лікар, червоний огрядний добродій. Повільно вистукував, вислухував.
— Ну, пане агрономе, ваші справи гаразд, — говорив хриплим голосом. — Іде на поправку.
Він з ввічливості сідав на стілець і, поки я одягався, починав розповідати мені місцеві новини, хоч вони мене зовсім не цікавили.
— Ну, а тут у вас, — кивав він головою на стіну, — усе гаразд?
— А що саме? — не розуміючи питав я.
— А ви й не знаєте? Ех, ви! А ще й панич. Куди ж ви здатні?.. Щоб жить сусідою отакої дамочки та нічого й не добитись! Не буде з вас, як бачу, путньої людини.
— Пробачте, пане лікарю… Але я виконую тільки дієту, — жартуючи, відповідаю йому, — не хвилюватись і не дражнити себе. А потім я третій день тільки, як піднявся з ліжка. І ні разу не бачив моєї сусідки, — починаю виправдуватись.
— Ну, задля цього слід було б порушити і дієту. — Він кілька хвилин помовчав, потім трохи тихше і сумно додав:
— Шкода пані, дуже шкода. Красива, молода, хороша людина. А так, покотилась усе вниз, прямо аж дивно. І справді не знаєш, де спіткнешся.
— А хто ж вона, пане лікарю?
— Солом’яна вдова — зрозуміли? — трохи сердито відповідає лікар. — Ну, прощавайте, поправляйтесь! Скоро настане весна, будете бігати за дівчатами. А мені треба їхати далі. Погода така паскудна — півміста хворіє.
Він неохоче, з натугою піднімається. Міцно стискуємо руки. Доктор ніяково мне кредитку і потім ховає її в кишеню.
І от знову нудота, одноманітність і туга. Я кілька разів проходжу з кутка в куток кімнати і йду до свого господаря — скоріше день пройде.
— Моє шанованнє, Іване Івановичу! З добрим ранком!
— А, драстуйте, драстуйте. Ну, що, як сьогодні? — Він піднімається з крісла, знімає окуляри і привітливо трясе мою руку.
— Дякую! Здається, краще.
— Ну, то й слава Богу, слава Богу! А от, бачте, мене не послухали — давно б уже гуляли. А то все лікарі та лікарі. А хіба вони помагають? їм аби гроші. Ось побачите — зразу, може й нічого буде, а потім се все окошиться. Шкода, що не хочете мене послухати — нічого не було б, як рукою зняло б.
Іван Іванович лікує гомеопатією, і се його болюче місце. Я навмисне починаю переводити балачку.
— Ну, а як ваші твори, Іване Івановичу?
— А нічого, нічого. Потроху посуваються.
— Що ж ви пишете?
— Зараз розбираю твори Хоми Фівейського.
І він починає мені читати. Я уважно слухаю і, правду кажучи, нічого не розумію.
Стиль у нього страшно заплутаний, канцелярський. Висловлюється невиразно, і, власне, невідомо, про що він пише і чого добивається.
Чудний дідусь! Низенький, з товстим одвислим черевом, на кривих ногах, він нагадує мені або черепаху, або піднятого на задні лапи пса — помісь такси з домашнім собакою. Лице у нього масне, червоне, губи товсті, теж масні, і окуляри на носі. Він довго і уперто доказує мені про учення Хоми Фівейського. Теософія[?] у нього оригінальна — в одну і ту ж пору і суто християнський, і глибоко язичний бог, і Іван Іванович товче про це нудно, тупо, але з самозадоволенням.
Мені хвалились, що колись він був нотаріусом, а потім прокрався. З суда визволили, а з посади скинули. Гроші є у нього, має власний ґрунт і будинок і живе спокійно, безтурботно.
Коли-не-коли до нього приходять з околиць міста молодиці, їх з ворожим виглядом впускає покоївка. Вони несміливо входять і починають солодко-жалібним тоном скаржитись на хвороби. Розповідають довго, одноманітно, з великими паузами. Іван Іванович набирає строго-солідного тону і починає поважно розпитувати.