Розмова з моїм приятелем прокурором про Штіллера: — Більшість людей нівечать своє життя через надмірні вимоги до самих себе,— каже він і пояснює це десь так: — Наша свідомість протягом кількох сторіч дуже змінилася, а наше чуттєве життя лишилося майже таке саме. Том^ й виникла така невідповідність між нашим інтелектуальним і емоційним рівнем. Більшість нас має такий пакунок із крамом тілесного кольору, тобто почуття, що їх із свого інтелектуального рівня не хоче признати. На це є дві ради, що, властиво, нічим не зараджують: або ми якомога вбиваємо в собі примітивні, а отже, негідні почуття, ризикуючи, що тим самим узагалі вб'ємо чуттєве життя, або даємо нашим негідним почуттям просто іншу назву. Огортаємо їх брехнею. Чіпляємо їм наліпку, таку, яку хоче наша свідомість. Що гнучкіша наша свідомість, що начитаніша вона, то численніші й шляхетніші наші шляхи до відступу, вигадливіша наша самоомана; так можна розважатися цілий вік, і навіть гарно розважатися, тільки тоді людина простує не до життя, а до неминучого само-відчуження. Наприклад, коли нам бракує відваги стати навколішки, ми легко можемо витлумачити це як самовладання, а свій страх перед самовиявленням як самовідданість і так далі. Більшість із нас надто добре знає, що треба відчувати в тій чи іншій ситуації, а чого не можна відчувати, але нам страшенно важко визначити, хоч як би хотілося, що ми відчуваємо насправді. Це тяжка хвороба. І класичний її симптом — сарказм супроти кожного почуття. З' надмірними вимогами до самого себе неодмінно йдуть у парі безпідставні докори сумління. Один дорікає собі, що він не геній, інший, що, попри гарне своє виховання, не став святий, а Штіллер ставить собі на карб, що не став борцем за Іспанію... Дивно, чого тільки ми не беремо на своє сумління, коли ставимо надто високі вимоги до себе й тим самим відчужуємося від своєї натури. Наш внутрішній голос, славетний внутрішній голос — це часто тільки кокетування якогось псевдо-я, що не хоче допустити, аби я врешті відмовився від своїх претензій, аби пізнав самого себе, і, підступно роздмухуючи моє марнославство, а як треба, то й посилаючись на фальшиві накази з неба, приковує мене до своїх убивчих вимог до самого себе. Ми бачимо свої поразки, але не розуміємо, що це сигнали, наслідок хибного поривання, поривання геть від себе. Хоч як дивно, а наше марнославство, здається, не наближає нас до нашого "я", а віддаляє від нього.
Далі мова заходить про відомий рядок із другої частини "Фауста": "Люблю, хто неможливого жада!" Ми обидва не пригадуємо, де саме там стоять ці зловісні слова, але згодні один з одним, що вони могли злетіти тільки з уст демонічної особи: це ж бо заклик до неврозу, що не має нічого спільного з реальними пориваннями (в рядку й мовиться не про поривання, а про жадання), і він передбачає упокорення перед нашими обмеженими можливостями.
— Я не вважаю Штіллера за виняток,— каже мій прокурор.— Чимало моїх знайомих, та й я сам, теж можуть бути прикладами таких перебільшених вимог до себе, хоч і зовсім іншими. Багато людей пізнають самих себе, але не багатьом щастить прийняти себе такими, як вони є. Скільки самопізнання кінчається тим, що людина прагне випередити інших і ще ймовірніше, ще докладніше змалювати свої слабощі, отже, кінчається кокетуванням! Але навіть правдивого самопізнання, такого, що мовчить і виявляється тільки в поведінці, не досить, Воно лише перший, необхідний і дуже важкий крок, але його ще не досить. Самопізнання як довічна жура, як дотепні стосунки з тим, від чого ми давно вже відмовились, трапляється часто. Такі люди дуже приємні в товаристві, але що воно означає для них самих? Вони відкинули фальшиву роль, звісно, це вже щось важить, але ще не повертає їх до життя. Неправда, що з роками людина дедалі більше схильна прийняти себе такою, як вона є. Щоправда, старішій людині її давні мрії здаються сумнівними, їй легше сміятися над своїм юнацьким шанолюбством, їй уже той сміх менше коштує, не так болить; але це ще не означає, що вона приймає саму себе. З певного погляду, старішій людині навіть важче цього доконати. Щораз більше людей, на яких ми споглядаємо захоплено, виявляються молодші за нас, часу в нас лишається дедалі менше, нам щораз легше відмовлятися від чогось з огляду на почесну кар'єру, а ще легше для тих, хто взагалі ніякої кар'єри не зробив і тішиться облудністю навколишнього світу, вдовольняється тим, що він невизнаний геній... Щоб прийняти самого себе, треба величезної життєвої снаги... Вимога любити ближнього, як себе самого, випливає з цілком зрозумілої першооснови, що ти любиш себе, приймаєш себе таким, яким тебе створено. Та навіть як людина прийме сама себе, це ще не все! Бо поки я хотітиму переконати інших, що я — це я і ніхто інший, то весь час боятимусь, щоб мене з кимось не сплутали, і буду невільником того страху... Не маючи певності, що поза людським розумінням є якась абсолютна інстанція, що існує якась абсолютна реальність, я не можу собі уявити,— каже мій прокурор,— що нам коли-небудь пощастить стати вільними.
Р. Б.
Абсолютна інстанція? Абсолютна реальність? Чому він не каже "бог"? Мені здається, що він навмисне старанно уникає цього слова. Чи тільки переді мною?
Р. Б.
Усвідомлюючи, що я людина незначна, нікчемна, я завше сподіваюся, що вже через цю свою свідомість не можу бути нікчемний. Щиро казати, я сподіваюся перетворення, втечі. Я просто не готовий бути нікчемною людиною. Властиво, я лише сподіваюся, що бог (коли я допоможу йому) зробить з мене іншу індивідуальність, багатшу, глибшу, вартіснішу, вагомішу, і, мабуть, саме це заважає богові стати для мене чимось реальним, тим, що можна збагнути. Моя conditio sine qua nonщоб він відмовився від мене, свого витвору.
Юліка й досі в Парижі.
Материна могила, як і всі могили в цій країні: кожна охайно обрамована гранітом, кожна трохи закоротка, аж боїшся наступити небіжчикові на ноги, між ними стежечки, посилані жорствою, по краях барвінок, а посередині череп'яний вазон, у ньому кілька зів'ялих айстр, за каменем іржава бляшанка поливати квіти. Але сьогодні йде дощ. Ми стоїмо разом під парасолем, дзиґарі на башті б'ють третю годину. Надгробок швидше смішний — алегорична композиція, згусток каменярської майстерності. Подекуди над сірим Мангеттеном надгробків височать кипариси. Вільфрід питає: . Як тобі подобається надгробок?