несмак, нагадують ще про занепад дивовижного народу, а сучасне Мехіко, місто з поганими й гарними хмарочосами, стоїть достотно на болоті, видно, як його будівлі западають у землю, невпинно, по кілька сантиметрів щороку... Я бачу руду землю довкола, піраміди, загуслу лаву, мертву змію на дорозі, роздавлену машиною, стерв'ятників, що чекають на здобич, бачу буйні орхідеї, що обліпили телефонні дроти, і великі, схожі на гриби капелюхи мексіканців, їхні білі бавовняні сорочки й червонясті обличчя. Ярмарок у Мексіці! Він нагадує кольорові фільми. Такий самий мальовничий, а все ж насправді— бувають хвилини, коли людину нагло посідає страх. Смердить здохлою собакою. Діти сидять голими задками на купах покидьків, на гнилих овочах. На землі розкладено товар на продаж, я ще й нині його бачу: квасоля й горох, горіхи, якісь не відомі мені овочі, а поміж ними солодощі, обліплені роями мух, і риба, що починає тхнути на палючому сонці. Побіч тесля майструє дитячі труни, вони стоять цілими стосами, грубі й дешеві. А селянки, сидячи просто на бруці, продають горщики, якийсь натяк на давні індіянські взірці, але грубі й дешеві. Всюди безліч прекрасних квітів, проте запаху їхнього не чути: там, де не смердить жахливо м'ясом, що гниє на сонці, смердить клоакою, і треба добре владати собою, щоб не перенести своєї огиди на людей. То не якесь там приміщення, напаковане людом, а ярмарок під голим небом, місце те звуть, здається, Амекамеа, гарний ярмарок, не сумний, тільки моторошний. У тій тліні є щось демонічне, наче прокляття, яке все, що тільки може цвісти* й пахнути, обертає на сморід, на розпад і гнилизну. І людина вже не борониться: ніхто не відкидає вбік здохлої собаки, лиш часом стомлено віджене мух, перше ніж засунути до рота тортілью. До того ж усюди повно клишоногих і калік,— сонце й небесна блакить здаються чистим глумом. Я не можу позбутися дивного почуття: що сталося? . Проте нічого не сталося! Все дуже мальовниче, лагідне бурштинове світло великих платин, під ним обличчя чужих жінок, над ним облупане барокко іспанської церкви, позеленілий мідяний хрест і всюди орхідеї. А крізь зелене листя бананових пальм, що висить, як великі обтріпані корогви, я бачу вічні сніги Попокатепетля, Курної гори, що вже не куриться, дивовижне біле шатро. Від чого ж мені стає моторошно? Хоч би де ми спинилися набрати бензину я неодмінно побачу сліпого з простягненою рукою. На кавових плантаціях е така муха, що як укусить, то спершу набігає гнійний прищик. Його треба вичистити, та немає лікаря й немає грошей на лікаря. Далі личинки попадають у кров, а звідти в очі, й вони розпливаються, мов розбите яйце, в жовтаву масу. І люди, старі й малі, стоять осліплені з простягненою порожньою рукою. Один співає з катеринкою. А на дахах сидять грифи, великі смердючі птахи, що часом, коли їдеш відлюдними дорогами, цілими зграями здіймаються з якогось падла: з роздавленої змії, з гнилого віслюка чи з убитої людини, якої ще ніхто не знайшов. Тих птахів видно всюди; чорні й брид" кі, вони обсідають дахи навколо мальовничого ярмарку. Стерв'ятники, птахи Мексіки.
І все-таки там було гарно!
Чого я не лишився там?..
На щастя, мій прокурор (чи слідчий — я не розуміюсь на таких речах) — симпатична людина, скептик, що й собі самому не завше вірить. Між іншим, він єдиний такий чемний, що стукає, перше ніж зайти до камери.
— Ви, мабуть, знаєте, хто я такий,— усміхається він.
— Пан прокурор?
Я не розумію, чого він усміхається. Руки він тримає в кишенях піджака, сам якийсь наче збентежений. Моє перше враження таке, що цей чоловік хоче мені в чомусь признатися. Він довго приглядається до мене, наче заглиблений у якісь потаємні думки, що стосуються його самого. Мені навіть якусь хвилю здається, що він глухий. Він відверто роздивляється на йене —дорослі рідко так роблять, принаймні пристойність не дозволяє когось так довго вивчати,— і, похопившись, аж трохи червоніє.
— Ви курите? — питає він. Я кажу, що не курю, і він, шукаючи запальнички, аби прикурити цигарку, додає: — Я, власне, прийшов до вас цілком приватно. Тож не подумайте, що я хочу вас допитувати. Мені кортіло познайомитися з вами... Пауза.
Ви справді не курите? ~— питає він.
— Тільки сигари.
— Моя дружина передавала вам вїтання,= каже він, сідаючи на ліжко, як давній знайомий, і шукаючи очима попільнички — мені здається, все задля того, аби не дивитися на мене.— Звісно, якщо ви справді пан Штіл-лер!
— Моє прізвище Байт,— кажу я.
■— Я не хочу випереджати слідство,— каже він так, наче просить вибачення чи відчуває полегкість, і затягається цигаркою. Він, очевидно, не зразу знаходить, що в цій ситуації казати далі. І тільки по кількох хвилинах порожньої балачки, млявої через його неуважність,— про те, який тепер на вулицях панує гамір, особливо від моторолерів, про те, що віскі, і взагалі алкоголь, під час попереднього ув'язнення, "на жаль", суворо заборонені,— він раптом заявляє: — Сам я ніколи не бачив Штіллера. Принаймні свідомо не бачив. Раз нам випало розмовляти по телефону, як вам, мабуть, відомо,— то був виклик з Парижа, але не знаю, чи то були ви.
Нараз його тон змінюється — стає добродушний:
— То ви вбили свою дружину, містере Байте?
Я відчуваю, що він також мені не вірить. Він усміхається, та, коли ми мовчки ззираємося, усмішка гасне. Він питає, навіщо я вбив дружину.
— Бо кохав її,— кажу я.
— Хіба це причина?
— Бачите,— пояснюю я,— вона робила велику жертву тим, що жила зі мною. Всі мої знайомі так вважали, вже не кажучи про її знайомих. Сама вона, звісно, й словом не промовилась, як їй тяжко жити зі мною. Вона була дуже шляхетна людина, ви могли б запитати, кого хочете, дане прокуроре, всі так вважали. Такої шляхетної, казали всі, такої гарної людини, як моя дружина, ще світ не бачив. А ми ж бували майже тільки серед освіченого товариства. Врешті я й сам так гадав, я захоплювався нею, щоб ви знали. Мене вабила шляхетність. Оце й було її нещастя. Не можу вам навіть сказати, як часто мені та жінка пробачала. Ох, як часто!
— Що пробачала?
— Що я такий, як є.
Він часом докидає якесь запитання, наприклад: