Він змальовує мені кілька інших будов, яких я, бувши в'язнем, не можу побачити. Він дуже бурхливо погоджується зі мною (на жаль, я аж по довгій хвилі по-, мічаю це), та причина його згоди — не однакові зі мною погляди, а зловтіха: Штурценегер кепкує з головного архітектора їхнього містечка, якому, проте — він сам признається,— завдячує солідні замовлення. Чисто по-людському: з чужинцем, що особисто не знає їхнього головного архітектора, він здобувається на таку зухвалу відвертість, що аж самому йому приємно. Я ж, теж чисто по-людському, цікавлюсь не тією чи іншою окремою особою, а тільки загальним духовним станом країни, де мене ув'язнено. Я хочу пізнати натуру того, хто судитиме мене,— цілком природна потреба. Оскільки ми говоримо про архітектуру, то мене цікавить одне: доки може дійти сміливість швейцарського будівника, доки він може заглядати в майбутнє серед народу, який, здається мені, любить не майбутнє, а минуле. Чи Швейцарія, питаю я Штурценегера, має якусь мету, що сягала б у майбутнє? Зберігати те, що посідаєш чи посідав, конче потрібно, проте цього не досить: щоб жити, треба мати якусь мету в майбутньому. Яка ж велика мета додає сміливості, надихає ії, яке ж прийдешнє робить її сучасною країною? Швейцарці одностайно прагнуть, щоб до них не прийшли росіяни, але яка в них. своя мета, коли не брати на увагу приходу росіян? Якої форми вони хочуть надати своїй батьківщині? Що має постати з минулого? Який вони мають начерк? Чи є в них творчі надії? їхня остання велика й справді жива доба (так запевняє мій оборонець) — це середина дев'ятнадцятого сторіччя, так звані сорок восьмі роки. Тоді вони мали якусь програму. Прагнули того, чого ніколи ще не мали, й тішилися завтрашнім і позавтрашнім. Тоді Швейцарія мала історичне теперішнє. А нині має? Туга за позавчорашнім, що посіла тут більшість людей, просто гнітюча. її видно з літератури (наскільки наша в'язнична бібліотека репрезентативна, тобто відповідає смакові офіційних фундаторів): більшість оповідань, і то, мабуть, найкращі, переносить читача в сільську ідилію; селянське життя змальовано, як останню фортецю щирості; більшість поетів уникає метафор, що могли б походити з власного досвіду мешканця міста, і якщо поле орано не кіньми, то хліб уже не має поезії; здається, головний мотив швейцарської літератури — жаль, що дев'ятнадцяте сторіччя чимраз віддаляється. Так само й з офіційною архітектурою: як невдо-волено, як нерішуче вони змінюють розміри своїх міст, що дедалі зростають, як опираються тому зростанню, як жалкують, що доводиться їх міняти. Раз Штурценегер каже:
— Це все так, але візьмімо практично: що я маю робити, як архітектор, коли будівничі приписи дозволяють тільки чотири поверхи? Треба бути справедливим!..
На питання, хто складає ті будівничі приписи, він не відповідає, натомість змальовує далі приписові перешкоди, що зовсім унеможливлюють модерне будівництво в містах. Я дізнаюся багато такого, що його не знав, як чужинець, але так і не дістаю відповіді, чому ж вони не змінять приписів. Штурценегер каже тільки: "В нас демократія!" Я його не розумію. У чому ж полягають переваги демократичної конституції, як не в тому, що народ завше має право по-демократичному змінювати свої закони, коли треба втриматися в нових умовах? От тільки чи народ хоче її змінювати. Я остерігаюся небезпечної думки, що демократія — щось таке, що не може змінитися, а так само й іншої — що мати таку волю, як предки, означає не зважуватись іти далі за них. Що таке реаліст? Штурценегер без кінця торочить: ідеї — гарна й потрібна річ, але треба бути реалістами. Що це означає? Правда, коли ми говоримо про романтичні триповерхові будівлі їхнього містечка, Штурценегер як фахівець визнає, що стає все важче жити в стилі дев'ятнадцятого сторіччя і найбільше безглуздя — забудовувати невеличкий простір такими спорудами, і я знбву допитуюся: які ж їхні ідеї? Історія не спиниться, хоч би як хотіли швейцарці. Як вони думають залишитись самі собою, коли не підуть новим шляхом? Прийдешнє неминуче. Якої Ж форми вони хочуть собі надати? Адже бути реалістом не означає не мати ідей.
його усмішка, його міна веселої покори дратували мене вже задовго до того, як я врешті не витримав і скипів. Поки він розводився про особу їхнього головного архітектора й таке інше, обличчя в нього було поважне, аж бліде, а як тільки зайшла мова про ідеї, стало байдуже-бадьоре — так і видно черству, незворушну душу. Он який, виявляється, той пан Штурценегер, архітектор мого прокурора, Штіллерів приятель.
На закінчення він кладе мені руку на плече й сміється:
— Ти, друже, лишився такий самий, як і був. Я мовчу.
— Аби що заперечувати, аби руйнувати! — додає він.— Знаємо тебе, непоправний нігілісте!
У відповідь я просто зву його гузном (брутальне слово, та хоч скільки я думаю, а не знаходжу кращого визначення таким людям,, як пан Штурценегер,— людям веселої покори, що не мають уже іншої мети, крім власної вигоди, що звуть нігілістами тих, хто ще чогось прагне). І ти ба — він сміється далі, знову плеще мене по плечі й сподівається, що невдовзі ми зустрінемось "у давній нашій пивничці, ти ж бо знаєш!". Потім, уже лишившись сам у камері, я ще кілька разів проказую те незамінне слово. Такі типи, як цей Штурценегер (і як мій оборонець), завше псують мені гумор; через те я на них і лютий.
Снилась Юліка — сидить у кав'ярні на якомусь бульварі чи, може, на Єлісейських Полях, з аркушем паперу та авторучкою, в позі школярки, що виконує завдання, і поглядом благає не вірити тому, що вона пише мені, бо пише вона з примусу, її очі просять звільнити її від того примусу...
Сьогодні — клініка.
Сибіла (дружина мого прокурора) — жінка десь років тридцяти п'яти, брюнетка з* блакитними, незвичайно ясними і жвавими очима; в своєму материнському щасті вона дуже гарна, поєднання молодості й зрілості в одній особі. Жінки в такому стані немов оточені німбом, що чужого чоловіка радше бентежить. Обличчя в неї смагляве, вуста енергійні, і як вона сміється, видно такі зуби, що їм можна тільки позаздрити. На щастя, немовляти з нею не було, бо, щиро казати, я при немовлятах не знаю, як поводитись. Вона сиділа на балконі в блакитному плетеному фотелі, коли старша сестра провела мене крізь подвійні, оббиті дерматином двері. Халат цитринового кольору (Нью-Йорк, П'ята авеню) був їй дуже до лиця. Вона трохи підвелася, зняла темні окуляри, від сонця, а що сестра негайно пішла шукати більшу вазу, ми відразу лишилися самі. Через ті квіти я почувався якось безглуздо. До того ж вона знову почепила темні окуляри, і я не міг читати в її очах. її чо-. ловік, мій прокурор, люб'язно позичив мені двадцять франків, і я з'явився перед щасливою матір'ю з.букетом косариків, що колихалися на довгих стеблинах і шелестіли в обгортці з цигаркового паперу. Дякувати богу, сестра скоро повернулася з негарною, зате великою вазою. Я насилу "склав у ній негнучкі косарики в сякий-такий букет. (Я б волів троянди, та вони надто дорогі, а я й так позичив гроші в свого прокурора).