1 Ну як? (Англ.)
4 М. Фріш 97
Не під коцом з верблюжої вовни, люба моя. Господь бог теж хоче щось побачити.— Юліка заприсяглася, витягти руку з-під коца.— Ессо! 1 — сказав вів і додав, знову схилившись над своїм часописом: — І взагалі, Юліко, ви ще побачите, що навіть як тут хтось помирає, то не робить великого враження. А хто сподівається, що зробить своєю смертю велике враження, то помирає цілком даремно. Тут імпонує тільки життя! До речі, я помітив, що здебільшого тут помирають на різдвяні свята — просто із зворушення".
(Він сам помер наприкінці вересня).
У серпні все ж таки з'явився Штіллер, не попередивши про свій приїзд і взагалі, як твердить Юліка, в такий спосіб, що своєю появою, мабуть, ще більше здивував головного лікаря, ніж тим, що довго не приїздив. Штіллер повівся так, наче його Юліку пусто-дурно тримають на веранді з зеленими шибками в стилі початку двадцятого сторіччя, й негайно зажадав від сестри, щоб вона пустила його дружину на прогулянку, щонайменше на годину. Підстава: Штіллерові треба поговорити з Юлікою. Що сталося? йому здавалось, що на веранді, де, мовляв, з кожного боку їх могли підслухати, не варто навіть починати ровмови. Він скинув тільки берета, проте лишився в непромокальному плащі, що його носив і влітку й узимку, бо не мав іншого. Юліка спитала: "То як тобі живеться?" Штіллер був якийсь скутий, м'яв у руках берета й дуже хвилювався, наче в цілому санаторії всі мали зважати тільки на нього, бо' він хотів поговорити з своєю Юлікою на самоті. її ласкавого запитання він ніби не дочув. І як невдовзі з'явився головний лікар на щоденний огляд, Штіллер поспішився і йому сказати, що хоче піти на прогулянку з Юлікою. Лікар був трохи спантеличений. Невже він мав перед хворою заявити навпростець, що в її стані про таке годі й думати? Адже Юліка вже тижнями чекала на той дозвіл. Сказати коротко і ясно: "Ні", як Штіллер того заслуговував, він, мабуть, теж не міг, бо Юліка й так уже занепала духом. Справді, що ж лікар
1 Отак-то І (Лат.)
йаЬ робити? Стиха, відвернувшись, наче волів, аби його взагалі не чули, він погодився на півгодини, хай навіть йа три чверті, але попросив, щоб Штіллер зачекав його в коридорі, бо хотів би поговорити з ним.
Уперше за багато місяців Юліка вийшла з санаторію, що став уже для неї мов черепашка для слимака. Вона була дивно вражена, опинившись раптом поза своєю верандою, і почувала себе кволішою, аніж сподівалася. Вони поволі йшли під руку — Штіллер легенько підтримував її, однак не мав наміру трактувати як каліку,— тією стежкою, що її так часто бачила Юліка з ве* ранди (коли навмисне'задля цього підводилася на ліжку). Ох, то була така несподіванка для бідолашної Юліки, що в неї аж сльози набігали, сльози радості. Ступати по землі, мати змогу підняти шишку, понюхати живицю на пальцях — то було для неї таке щастя, що Штіллер, мабуть, відчув його, принаймні не починав розмови. "Що тобі сказав наш головний лікар?" Штіллер не хотів відповідати. "Ну?" — наполягала вона. Штіллер, видко, був збентежений. "Що сказав? — озвався він нарешті.— Щоб я тебе нічим не хвилював. І більше нічого. Він був дуже лаконічний. Сказав, що тобі краще буЛо б не виходити, бо стан твій набагато гірший, аніж я собі, либонь, уявляю".— "Он як",— мовила вона. "Ага".— "А мені не кажуть нічого!" — "Атож,— додав Штіллер, щоб відвернути Юлічину увагу від медичних висновків, про які він, очевидно, не повинен був говорити з нею, і всміхнувся: не сердито, лиш якось дивно, ніби сумно.— А годі, звісно, сказав, що ти гарна, просто чудесна людина, вартна, дуже тендітна, що тебе треба берегти. Всі відчувають потребу повчати мене. Мабуть, я таки ідіот!" — "Ну що ти, Штіллере!"— засміялася вона. "Ні, я таки справді ідіот. Я радий, що бачу тебе. Коли люди довго не бачаться, то на думку спадають всілякі страхи. В кожному разі, мені". Юліка знову запитала: "То як ти там поживаєш?" — "Та так собі",— буркнув він. "Ти коли-небудь бачив Фокслі?" — "Ні." — "Все працюєш?" Штіллер був не вельми балакучий. "Атож,— вернувся він до свого.— Оце, власне, й усе, що він мені хотів сказати. Що ти шляхетна натура і що чоловікові тебе треба було б на руках носити. Принаймні мусимо пильнувати, щоб ти нічим не хвилювалася. Хвилювання тобі тільки шко-
4*
99
дить, а здоров'я твоє не в дуже доброму стані. Здається, аж тричі повторив це". Так, рука в руку, як вони, власне, рідко ходили, мовчки, наче все важливе було вже сказане й лишилося тільки захоплюватись ясним серпневим днем і знаменитим давоським повітрям, Юліка з Штіллером робили той класичний променад із ялиновими шишками і майже нахабними вивірками, що його недавно показували мені мій оборенець і Юліка, справді дуже гарний променад — то лісом, то лукою. Внизу, в місті, завше було страшенно жарко, наче перед бурею, але буря ніколи не надходила, а пекло так, що всі були залляті потом. А тут, нагорі, ніхто не пітнів. І Штіллер втішався прогулянкою. Пахли луки. Та оскільки бідолашна Юліка була квола, вони далеко не зайшли. Штіллер скинув свого брунатного плаща, справді дуже практичного, і вони сіли на суху, нагріту сонцем землю, вкриту м'яким чатинням. Було просто чудово. Навіщо говорити, думала Юліка. І вони майже не говорили. Виявилося, що балакати будь-що, перш ніж сказати головне, неможливо. Нарешті Юліка спитала: "Ну то що? Ти хотів поговорити зі мною..." Десь серед полудневої блакиті загуркотів невидимий камінь. Бриніли комахи. Сріблясто-сірі гори мовчали. Юліка все очікувала, що він щось скаже. Штіллер розтирав грудочку глини між пальцями, аж поки Юліка, їй-богу, не з дріб'язковості, а тільки щоб не мовчати, зауважила щось про його незрізані, забруднені тією глиною нігті, зауважила цілком невинно, але шановний Штіллер, мімоза, а не чоловік, витлумачив її слова собі на зле, хоч і нічого не сказав (це виявилося тільки згодом у листі). Тепер він лиш викинув глину,, мовчки обтрусив руки і, взявши'з землі тоненьку гілочку, став чистити нігті, чр-го вже Юліка від нього не вимагала. І раптом спитав з доброго дива: "Чи ти мене кохала коли-небудь?" Що Юліка знову мала йому відповідати? Проте Штіллер старанно чистив нігті й уперто домагався відповіді на своє смішне, як Юліка вважала, чисто з пальця висмоктане питання. "Що це має спільного з твоїми брудними нігтями? — мовила вона трохи жартівливо й звела на нього очі. Губи йому тремтіли з хвилювання.— Ти приїхав сюди, щоб спитати про це?" Обоє бачили, що тон був невдатний, не обіцяв нічого доброго, не пасував до чарівного тихого лісу. Штіллер, здавалося, не міг до кінця збагнути, що для бідолашної Юліки означало побачити той ліс не з веранди і взагалі вийти на світ божий з своєї веранди, самій рвати квіти на луці, а не брати їх з рук молодого єзуїта, знову одягти свою майже забуту одіж, а не сидіти загорненій у коц із верблюжої вовни. Півгодини вже минуло. Штіллер закурив, не спитавши дозволу. Юліка кусала травинку. "Як там мається твоїй... приятельці?" — спитала вона. "Якій приятельці?" — "Ти й досі закоханий у неї?" Юліка справді полегшувала йому ситуацію, однак Штіллер був боягуз боягузом: не признався, що він майже щодня (як потім виявилось) зустрічався з коханкою. Він тільки зиркнув на Юліку й промовчав. Чого ж він від неї сподівався? Юліка лежала на теплій траві, стомлена коротенькою прогулянкою, певне, що стомлена, а проте спершись на правий лікоть, щоб більше бачити —навколо, і тримала в роті довгу гнучку стеблину. Вона відчувала, що Штіллер роздивляється на неї, на її руді коси, тендітний ніс, засмаглу шкіру (Юлічина алебастрова білість, мабуть, дужче пасувала їй), на її нена-фарбовані губи, на груди, взагалі на все її тіло — зрештою то було тіло балерини. Він так на неї дивився, наче ніколи ще не бачив жінки. Може, порівнював її з тією другою? Штіллер здався їй дуже закоханим, закоханим у неї, а водночас охопленим розпукою. Чому б то? Юліка спитала: "Що сталося?" Зненацька (Юліка ще й нині, згадуючи про це, не може стримати усмішки) Штіллер схопив її, мов Тарзан, хоч далебі Тарзаном не був, стиснув вузеньке личко твердими руками скульптора й став палко цілувати — та палкість була така незрозуміла й ґвалтована,, що на неї важко було якось відповісти. Тоді пригорнув до себе її ослабле в санаторії тіло так міцно, наче хотів розчавити. Справді Юліці було дуже боляче, але вона не зразу сказала йому це. Чого він так у неї вдивлявся? Якусь хвилину вона не опиралася. Але що його поведінка мала означати? Штіллер помітив, що Юліка силкується стримати усмішку. "Ох ти ж...— крикнув він,— ти!" Справді крикнув, наче Юліка лежала по той бік долини. Він вирвав у неї з зубів стеблину, якою вона тільки хотіла приховати своє цілком природне збентеження. Юліка вже й забула, що й досі тримала її в зубах. Чого та невинна стеблина так його обурила? Очі йому стали блискучі, зайшли вологою, і, відчуваючи, що заплаче, він уткнувся головою їй у коліна, вчепився за неї обома руками й раптом відслонив собою широкий краєвид: санаторій віддалік, знайому церковцю в Давосі, червону вузькоколійку, що саме виїжджала з лісу й свистіла. Хіба Юліка винна була, що якраз тоді все те побачила? Штіллер хлипав у неї на колінах, як, може, хлипає солдат на вокзалі, що повертається з полону додому, аж вона відчувала його розпашіле обличчя. Юліка питала сама себе, чи їх видно з санаторію. Пальці в Штіллера були як пазури, і, звісно, Юліці було смішно, навіть ніяково, що він учепився ними їй за спідницю. ВІН усе хлипав, і Юліка врешті поклала руку йому на пітну шию, тоді пересунула її трохи вище, на сухий чуб, чекаючи, поки Штіллер заспокоїться. Та він не заспокоювався. Не хотів. Спробував навіть'(смішно сказати) вкусити її за стегно, вкусити, як собака, та нічого не вийшло, бо вона була в грубій вельветовій спідниці. "Ходімо вже! — сказала Юліка.— Годі тобі". Вона й нині ще не знає, як їй слід було повестися під час тієї прогулянки в Давосі. Вже хвилин зо дві, як вона помітила, що стежкою йшло якихось двоє людей, хоч і не швидко, але в їхньому напрямку, і було просто незручно, не кажучи вже про те, що Штіллер поводився, немов на кону: нагадував їй Мортімера, чи Клавіго, чи кого там іще — їй саме не спадало на думку; в кожному разі, було справді незручно, бо Штіллер лежав тепер у неї на колінах, наче мертвий, не плачучи вже, відкинувши руки, обважнілий і непорушний, ніби вдоволений чоловік. "Слухай! — сказала Юліка дуже лагідно.—Люди йдуть!" Люди наблизились уже майже на сто метрів, Штіллер і сам міг побачити їх. Він підвівся, трохи очманілий, наче водолаз, що випірнув на поверхню, і навіть не озирнувся, аби переконатися, що люди справді вже близько. Він затулив долонями обличчя, аж поки вони — то були дві літні жінки — поминули їх, тоді опустив руки на коліна і втупив очі в долину. Певно, він собі здавався дуже трагічним. У кожному разі, Юліка, дивлячись на нього, не придумала нічого кращого, як відгорнути йому з чола трохи розпатланого чуба й сказати, всміхаючись: "Аякже, ти такий нещасний!..".