— Дивись! — і показує на бронзову фігуру, яка не стала ліпша через те, що її купили на громадські гроші: така собі скульптура, що про неї я, щиро казати, не міг би висловити ніякої думки. Та коли я рушаю далі, Юліка хапає мене за рукав і показує на цоколь, де
чималими літерами вибито напис: А. Штіллер. (На щастя, я змовчав, бо тільки-но скажу щось про якусь роботу їхнього зниклого Штіллера, вони беруть мої слова за самокритику і за новий доказ, що я Штіллер...) Іншим разом, коли Юліка знову відчуває прикру потребу схопити мене за рукав, я, слава богу, бачу принаймні не скульптуру, а лебедів, цілу флотилію живих лебедів, що аж блищать на сонці; навколо них по зеленій воді плаває білий пух. А на задньому плані, коли стати так, як хоче Юліка, видно так званий великий собор. Розумію: достеменно, як в альбомі! Що вона цим хоче довести, не знаю. Нарешті я зупиняюся просто посеред вулиці (на переході). Дарма вона знову хапає за рукав у відчаї від мене, наче від упертого віслюка. Я. питаю:
— Де тут є віскі?
— Тут не можна зупинятися.
Праворуч і ліворуч повз нас уже тріскотять моторолери, на мене сигналить якесь таксі, потім нас оглушує вантажна машина з причепом, і Юліка біліє, мов крейда, хоч перед нами знов спалахує зелене світло. Якийсь пішоходець, хоч я йому нічого не зробив, накидається на мене' з цілою зливою повчань, неначе в країні, що день у день вихваляється своїми свободами, не дозволено ризикувати власним життям.
...Згодом, у літньому ресторані під строкатими парасолями, я питав Юліку:
.— То як тобі живеться в Парижі?
Я теж кажу їй тепер "ти". Не через те, що вона заклала гроші за мене, їй-богу, ні, а з внутрішньої потреби, мимоволі. Цей трепет першого несміливого зближення завше чудовий, мов чарівна паличка над цілим світом, який раптом починає ніби ширяти в повітрі/ щось тихе-тихісіньке, але таке, що заглушує все. Мимоволі кладу їй руку на плече — і враз мене приголомшує несподіване щастя, я майже нічого більше не усвідомлюю, крім цього легенького дотику. Якусь блаженну хвилину, поки нове "ти" не стає теж звичним і, так би мовити, безбарвним,, я почуваю себе так, наче всі люди мені брати, навіть кельнер, що приносить віскі, наче в цьому світі взагалі вже не треба прикидатися; почуваю тільки спокійне зухвальство, і більше нічого. Начхати мені на в'язницю! Коли ж нове "ти" стосується зрілої, проте енергійної жінки, мене, звісно, посідає природна, хоч
З м. Фріш 65
при моему зухвальстві й не надто поважна, не пекуча потреба, радше грайлива цікавість довідатись, хто ж іще з чоловіків ділить зі мною це "ти". У своїх розповідях про Париж, про балетну школу, що напевне ж не схожа на монастир, вона ніколи не згадує чоловіка — ніякого там Франсуа^Днрі, П'єра чи Жака, нікого. Париж амазонок — що це має означати? Нарешті я питаю навпростець:
— Чи ти в Парижі дуже щаслива? Маю ж право я так запитати.
— Щаслива? — каже вона.— Яка там щаслива.., Дуже дивно: пані Юліка Штіллер-Чуді чомусь не хоче, щоб я мав її за здорову й щасливу, відразу ж повертається до Давоса, до тих безсумнівно тяжких днів і ночей на самотній веранді, заскленій оливково-зеленими шибками в стилі початку двадцятого сторіччя, де Штіл-лер, Юлічин зниклий чоловік, кинув її напризволяще. Я вислухую все те ще раз. Не сумніваючись, що минуле її страшне, бачу квітуче теперішнє: незвичайне обличчя, освітлене знизу, відблиском від скатертини, наче світлом рампи на сцені. Я жадаю її. Чекаю, поки вона від минулого, яке хоче пробачити, а через те докладно змалювати, перейде нарешті до теперішнього — нашої і так обмеженої в часі прогулянки.
— Люба Юліко,— озиваюся я,— ти весь час оповідаєш мені, як препогано повівся твій Штіллер. Хто ж тобі заперечує? Ти твердиш, що він тебе довів до хвороби, до смертельної хвороби, тоді кинув, і ти могла померти, а все ж, бачу, ти шукаєш тільки його. Чи ти просто це можеш йому подарувати, що не померла насправді, а сидиш тут, гарна, мов квітка?
То був не жарт, я сам помітив, що ні. Не дивлячись на мене, Юліка дістала щось із своєї білої паризької торбинки. Напевне, щоб заперечити мої слова! Виявилось, що то лист, якого негідник Штіллер прислав їй свого часу в Давос, у санаторій. Вона хотіла, щоб я прочитав його. Властиво, то була тільки записка, зім'ятий> розграфлений у клітинку аркушик із нотатника, хапливо списаний олівцем,— мене більше вразило саме письмо, дивне, навіть неприємне.
— Ну? — спитав я трохи збентежено.
Юліка почала квапливо запалювати сірника, так квапливо, що не одного зламала, поки запалила нареш-
ті. Коментарі до цього коротенького листа, останнього, • що його вона отримала від зниклого Штіллера, видавалися їй зайвими. Вона затягнулась цигаркою.
— Юліко,— мовив я і повернув їй записку,— я кохаю тебе...
Вона засміялася — тихо, втомлено, недовірливо. — Я кохаю тебе...—знову сказав я і хотів ще щось додати, не про її чи моє минуле, а про нашу зустріч, про свої почування в ту годину, про надії поза тією годиною, однак вона не слухала мене. Хоч і мовчала, а не слухала, тільки сиділа в такій позі, наче уважно слухала, її думки були в Давосі, і, поки я говорив, вона почала навіть плакати. Мені теж було сумно, що двоє людей, хоч сидять одне навпроти одного лице в лице, не можуть порозумітися.— Юліко!— вихопилося в мене, і вона врешті повернула до мене своє гарне личко. Але бачила не мене, а Штьллера! Я схопив її вузеньку долоню, щоб вона прокинулась. Вона силкувалася слухати,, що я кажу, всміхалася, коли я запевняв, що кохаю її, може,'навіть слухала, проте не чула, що я хочу сказати. Чула, що, мабуть, сказав би Штіллер, якби сидів на моєму місці. Я розумів це, і мені було боляче. Власне, мені лишилося тільки замовкнути. Я глянув на її долоню, яку мимоволі випустив, і згадав страшний сон про шрами на руках. Юліка просила, щоб я говорив далі. Навіщо? Мене теж раптом огорнула безнадія. Кожна наша розмова з цією жінкою кінчалася, ще не почавшись, і кожний вчинок, який мені може спасти на думку, вже наперед буде витлумачений, відчужений від теперішнього мене, бо щоразу він здаватиметься їй тільки доречним чи недоречним, сподіваним чи несподіваним учинком зниклого Штіллера, а не моїм. Ніколи він не буде моїм!.. Я махнув рукою кельнерові, і вона зразу ж сказала лагідно й заклопотано: