Штіллер

Сторінка 16 з 104

Макс Рудольф Фріш

— Може бути,— каже мій оборонець,— але ми не на те сюди приїхали, щоб ви нам розповідали про Кортеса й Монтесуму!

Вони хотіли показати мені санаторій, де колись лікувалася Юліка, але він два роки тому згорів, і мій оборонець вельми тим засмучений. Після обіду — кава, вишнівка й сигари на вібір. Я дивуюсь, навіщо такі видатки. Наша прогулянка коштує десь двісті швейцарських франків; ми з моїм оборонцем їдемо в'язничною машиною (додаймо кошти на харчування шофера й поліцая!), Юліка— залізницею. Якби краща погода, то краєвиди були б, напевне, чудові. Раз, у долині, ми ви-, переджаємо вагончики вузькоколійки. Юліка махає рукою.

Страх: усе може повторитися!..

Пані Юліка Штіллер-Чуді помітила мій давній шрам над правим вухом і хоче знати, звідки він у мене. Не дає мені спокою. Я кажу:

— Один чоловік хотів мене застрелити.

— Ні,— наполягає вона,— без жартів... Я розповідаю їй якусь історію.

Р. Б.

•Що частіше я бачу Юліку, то іншою вона мені видається, ніж після перших відвідин. Не вмію навіть сказати, яка вона. Хвилинами вона буває повна несподіваної грації, особливо як нема мого оборонця, хвилинами — зворушливої невинності, що зовсім мене обеззброює, обличчя її раптово розквітає, наче в пору дівоцтва, якого вона, власне, й не спізнала, стає таке, ніби його вперше збудив подих творця. Тоді вона, дама в чорному костюмі й паризькому капелюшку, здебільшого сповита хмаркою цигаркового диму, немов сама дивується, що її ще не відкрив жаден чоловік. Не розумію того зниклого Штіллера! В ній під оболонкою жіночої зрілості ховається дівчина, часом така гарна, що аж ляк бере. Невже Штіллер не бачив цього? Нема такої жіночої риси, що її б не було в неї бодай у зародку, може, притлумленої. Уже самі очі її (коли вона якусь мить не вважає мене за Штіллера!) світяться відвертим очікуванням, аж заздрість бере до того чоловіка, що колись таки збудить її.

Повторення! А я ж знаю: все залежить від того, чи вдасться не сподіватися на життя поза повторенням, а з доброї волі (незважаючи на примус) зробити повторення, з якого нема виходу, своїм життям, визнавши: це я!.. Але знову й знову (і це теж повторення) досить якогось слова, якоїсь міни, що сповнює мене жахом, якогось краєвиду, що нагадує мені щось, як усе в мені стає втечею, втечею без надії кудись добутися, тільки зі страху перед повторенням...

Сьогодні під душем, намилюючись, мій єврей сказав, що ми, либонь, бачимося востаннє, бо він скоро повіситься. Я засміявся й став відраджувати йрЬо. Потім — знову марш поодинці до камер з рушниками, пов'язаними на шиї...

Остання новина:

— Тепер уже не довго,— каже Кнобель.— Нарешті ви матимете своє віскі, містере. Байте, може, ще цього тижня!

На моє запитання, що це значить, він замовкає. Я відразу завважую, що він щось чув, тільки йому велено мовчати. Наостанці, вже тримаючи відро з юшкою в руці, він усе ж таки каже:

— Ви, здається, дуже сподобались тій дамі.

— Ну й що?

— В кожному разі, дама внесла заставу,— каже він, притишивши голос— Чималеньку суму!

— За кого? .

— Ну, за вас, містере Байте! — осміхається він д підморгує мені.— Щоб ви могли виходити з нею на прогулянку!

Сьогодні я ще раз (востаннє) спробував вивести свого сумлінного оборонця з просто-таки зворушливого нерозуміння мого становища, що завдає йому стільки праці, і то надаремної, стільки клопоту,—хоч, з іншого боку, я таки вдячний йому за щоденну сигару.— Ви знаєте,— спитав я, відкушуючи сухий кінчик сигари,— казку про Ріпа ван Вінкля? Замість відповіді він дав мені запальничку. — Це американська казка,—сказав я* з сигарою в роті, а тому не дуже виразно.—Я її колись читав іще хлопцем, себто кількадесят років тому, здається, в книжці Свена Гедіна. Знаєте?

Я тримав його срібну запальничку (що теж важливо), не прикурюючи, однак, пахучої сигари, єдиної моєї втіхи у в'язниці, не прикурюючи, хоч як мені хотілося,— я стримався і спитав знову:

— Знаєте?

— Що?

— Казку про Ріпа ван Вінкля.

Тільки цією хитрістю — тримаючи в одній руці запальничку й щоразу знову запалюючи її, як вона гасла, а в.другій сигару, весь час наміряючись нарешті закурити її, раз навіть уже приклавши до неї вогонь так, що лишилося тільки потягти, але в останню мить стримавшись, знову ж таки через Ріпа ван Вінкля, бо та казка була мені навіть важливіша за сигару,—тільки так я міг примусити свого діловитого оборонця взагалі мене слухати, і слухати уважно.

Казка та приблизно така:

Ріп ван Вінкль, нащадок тих відважних ван Вінклів, що під проводом Гендріка Гудзона свого часу відкрили американську землю, був зроду ледар, але разом з тим, здається, добрий хлопець, що ловив рибу не задля самої риби, а щоб можна було помріяти, бо мав у голові повно так званих думок, які мало стосувалися до його дійсності. Тій його дійсності, чесній дружині, що їй у селі всі або співчували, або захоплювалися нею, теж не легко жилося з ним. Ріп, мабуть, розумів, що йому годилося б мати якийсь фах, чоловічий фах, і любив видавати себе за мисливця, бо мав з того користь: міг цілими днями вештатися там, де його ніхто не бачив. Здебільшого він повертався додому без жадного голуба, обтяжений тільки нечистим сумлінням, його халупа була найзанедбаніша в цілому селі, не кажучи вже про город. Ніде не ріс такий гінкий бур'ян, як на його грядці, і завше саме його кози губилися й падали в провалля. Він тим не журився, бо вдовольнявся своГм внутрішнім життям, не те що його предки, в чиїх очах на давніх потретах завше світилася жадоба чину. Цілими днями він сидів перед своєю халупою, підперши голову кулаком, і міркував, чого йому бракує до справжнього щастя. Він мйв дружину і двоє дітей, але не був щасливий.

Він сподівався від себе чогось більшого, перейшов уже за пятдесят, а все сподівався, хоч дружина й товариші сміялися з нього. Тільки пес Кудлань, розумів його і крутив хвостом, як Ріп діставав рушницю, лаштуючись на вирівок. Важку поцяцьковану рушницю він успадкував від своїх предків. Вони, мабуть, усміхалися потай, коли Ріп розповідав про свої лови: він більше полював на словах, аніж насправді. А що його оповідок не можна було засмажити, дружині, матері двох дітей, вони вже давно набридли. Вона взивала його ледарем, і то відверто, чого він дуже не любив. Тож Ріп, аби поділитися з кимось своїми оповідками, майже кожен вечір просиджував у шинку, де завше знаходилось кілька слухачів, хоч тих оповідок і не можна було засмажити; чудова рушниця і втомлений пес, що лежав біля його ніг, були достатніми свідками того, що він казав. Люди любили його, бо Ріп нікого не ображав, навпаки, завше наче трохи боявся світу й дуже горнувся до людей. Не без того, щоб він там не випив якоїсь чарки. І навіть якщо його ніхто не слухав, теж була невелика біда. В кожному разі, раніше, ніж опівночі, Ріп та його пес, що завше підгинав хвоста, зачувши ходу пані Вінкль, не поверталися додому, бо щоразу, поки він роззувався, починалася балаканина, яку він так само мало розумів, як і його пес,— просто, аби побалакати. Ясно було, як божий день, що так далі тривати не може, але тривало так, власне, вже роками... Одного разу Ріп та його вірний пес знову вирушили полювати на вивірок. Вони йшли бадьоро, поки їх могли бачити з села, тоді, як завше, Ріп зробив перший перепочинок, трохи попоїв, а і Кудлань тим часом пильнував, чи ніхто не надходить з-за пагорба. Потім, теж як завше, Кудлань дістав невелику кістку, а Ріп закурив люльку, аби вірний пес, що жадібно гриз .голу кістку, мав час натішитися нею. Нарешті, як сонце вже підбилося височенько, нони потюпали далі горбистою низовиною над блискучим Гудзоном. Що то була чудова місцевість, іуюясна ще й нині переконатись. Вивірок там не бракувало. Бозна-чого Ріп завше видавав себе за мисливця! Заглиблений у думки, що про них жадна душа ніколи не довідалась, він повільно чвалав лісом. Були там і зайці, навіть сарну він надибав. Ріп зупинився й, тримаючи руки в кишенях, рушницю за плечима, а люльку в зубах, почав захоплено роздивлятися на здивовану тварщ§у. Сарна, що, видко, не вважала його за мисливця, спокійно паслась далі. "Треба бути мисливцем!" — сказав собі Ріп, згадавши раптом вечір у шинку та свою вірну дружину. Він зняв із плеча рушницю, націлився в сарну, що дивилась на нього, й натиснув на гачок. Коли ж на тобі, забув насипати пороху! Дивна річ: пес загавкав, хоч рушниця й не вистрілила, і ту саму мить із яру щось загукало: "Ріпе ван Вінклю! Ріпе ван Вінклю!" Якийсь дивний чоловічокг угинаючись під тяжкою ношею, вийшов із скелястого яру, що його Ріп перёд тим навіть не завважив. Чоловічок так горбився, що обличчя його важко було роздивитися, проте вражав уже сам одяг: сукняна куртка, як на старовинних картинах, широкі штани з яскравими зав'язками; не бракувало також довгої бороди, такої, як носили Ріпові предки. На плечах він ніс чимале барильце горілки. Ріпа не треба було довго гукати. "Ти, бачу, дуже ґречний! — сказав бородань.— Залюбки помагаєш людям!" І по цих словах, що дуже Ріпа підлестили, завдав йому на плечі барильце. Під таким тягарем Ріпові вже було не до розпитувань. Спершу вони йшли вгору, потім стали спускатися вниз до іншого яру. Ріпові ще ніколи не траплялося бувати в тій місцевості. Його вірний Кудлань теж почувався неспокійно, тулився до ніг своєму господареві й скавулів, бо в яру наче грім гуркотів. Нарешті вони зупинилися, бородань зняв Ріпові з плечей важке барильце, і він аж тоді випростався й озирнувся. "Це Ріп ван Вінкль!" — сказав бородань, і Ріп побачив, що стоїть серед гурту старих добродіїв у нідерландських капелюхах, із застиглими, урочистими обличчями, із старосвітськими шллрками навколо шиї. Ніхто не озвався й словом, тільки Ріп кивнув головою. Виявилося, що то компанія гравців у скраклі. Он чого в яру так гуркотіло та гриміло! Ріпові звеліли зразу ж налити в кварти горілки, кожен із старих добродіїв хильнув як слід, а тоді всі мовчки подалися назад до своїх скраклів. Ріп, що, як завше, хотів показати себе людиною ввічливою, кинувся ставити їм скраклі. Він тільки від часу до часу мав змогу поспіхом хильнути з кварти. То була ялівцівка, його улюблений трунок! Та скраклі знову падали, і щоразу з таким гуком, що аж луна котилася ген яром. Ріп не мав ані хвилини спочинку. А гуркотові й громові вже не^>уло кінця. Тільки-но Ріп ставляв як слід важкі хисткі скраклі й брався до ялівцівки, як на майданчик виходив дальший добродій, примружував ліве око, щоб прицілитись, і котив кам'яну кулю з таким гуркотом, наче грім гримів. Як уже сказано, то була трохи дивна компанія, ніхто не говорив жадного слова, тож Ріп не зважувався запитати, коли ж його відпустять із тієї неволі. Бо обличчя, в добродіїв у нідерландських капелюхах і з старосвітськими шлярками навколо шиї, як носили предки, були такі поважні! Тільки як Ріп наново ставляв збиті скраклі, він мав прикре почуття, що за спиною в нього сміються, але не міг обернутися й поглянути, бо, ще не впоравшись з останньою скраклею, вже чув загрозливий гуркіт кам'яної кулі й відскакував убік, щоб вона йому не потрощила ноги. Його неволі не видно було кінця. Барильце було наче бездонне, Ріпові раз по раз доводилось наливати горілки в кварти, старі добродії раз по раз прикладалися до них і знову мовчки верталися до своєї гри. Була тільки одна рада: Ріп мусив прокинутися.