Сидить незворушно. Здається, навіть думати перестав.
– Ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Я не був у службі безпеки жодної окупаційної армії. Не служив жодній колоніальній системі. Я боровся проти окупантів рідної землі. За волю українського народу. За свою соборну самостійну державу… Ту саму, яку зараз "ненькою" називають навіть депутати Верховної Ради…
Начальника ніби нема. Ніби в його кріслі сидить виліплена з воску фігура. Навіть очима не кліпає.
– Може, ви думаєте, що я убивав невинних людей? Борони, Боже! Я не вбив навіть того, який розстріляв пів мого села. За те, що мене переховувало…
Начальник поворухнувся. Почав чухати потилицю.
Значить, українець, думаю. Хоч прізвище російське.
Тоді несміливо спитав:
– Зброю маєте?
– На жаль, ні. Ваші її забрали. Ще тоді, коли садили… Я маю досвід… Досвід боротьби з вашими. Ви маєте досвід боротьби з нашими. Давайте об’єднаємо його. Проти всяких ворогів нашої рідної незалежної, самостійної України.
Він далі чухав потилицю. І вичухав невпевнену фразу:
– Прийдіть через пару днів… Я пораджуся з керівництвом…
Виходив я з просторого кабінету. І думав: "Приходити мені "через пару днів" чи не приходити? Дадуть мені якусь посаду чи… знову посадять?.."
Ми є такі…
Хто ми і що ми?
Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.
Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо. Або ж… наречемо його "воріженьком". І переконаємо себе, що він "згине, як роса на сонці".
А "воріженько" – не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб згинули ми. І все для цього робить.
Ми є дуже хлібосольні. Тому й сидимо без хліба. У житниці Європи… Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль…
Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на "визволителів". Які нашою кров’ю наввипередки "визволяли" нашу землю один від одного. А нас "визволяли" від волі.
Потім нас навчили літати. "На крилах соцзмагань". І ми "вносили свій вклад".
Тепер шукаємо: де той вклад? Виявляється, що менше вносили, ніж виносили.
Де той "вклад"? Там, де ми його поклали. Пошукаймо у себе. В коморах. На горищах.
Сто тридцять лопат – ще можна зрозуміти. Може, людина збирається на заробітки. Рити канал. Під Ла-Маншем. Але двісті п’ятдесят нічних горшків… Це що? Від голоду?
Для бартеру. Повезе він їх у Польщу. А там спитають: "Ви на що натякаєте? Ви за кого нас вважаєте?.."
Світ торгував. А наша торгівля людей "отоварювала".
Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас як на худобу.
Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.
Так, ринок – це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому різнобій. Тому паніка. Ті, що забезпечені "плавзасобами", стали "бізнесменами". Намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають "рятівного круга", стають помаленько люмпенменами. І думають, як вижити. І панічно бояться потопу. І чекають Ноя.
Ноїв у нас вже було. Чимало. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї "тварі по парі". А решта – тонули…
Отже, банальна фраза: "Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих", – не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.
Он той вже вміє. Обладнав "шхуну". З візочка з-під пиріжків. Понакладав жуйки, цигарок. Написав: "Фіодор фром корпорейшен". І пливе.
Де він цього навчився? І де він бере товар?
Де він цього навчився – сказати важко. Дід – ударник комуністичної праці заводу "Більшовик". Баба – востаннє Леніна бачила. В гробу. Батько – ударник комуністичної праці заводу "Комуніст". Мама вихована на кращих традиціях піонерок "Артека". А воно – "фром корпорейшен".
Так що це? "Происки" акул імперіалізму? Чи промахи акул соціалізму?
Реальна дійсність. Звичайне життя. І трохи данина моді.
Вчора іменувався спекулянт. Сьогодні – бізнесмен. Вчора називалося "махнуть не глядя". Сьогодні – "обміняти по бартеру". Вчора був звичайний шулер. Сьогодні – брокер.
Де отой Фіодор бере свій товар? Сказати ще важче. Мабуть, там, де інші його кладуть. Найгуманніше правило епохи розвиненого соціалізму: не проходьте мимо… того, що не так лежить.
Зараз майже кожен репетує, стогне, ниє: "Недавно було все. А де воно поділося?"
А де воно має взятися? З неба впасти?
Всі страйкують. Всі хочуть великої зарплати, а маленької роботи. Кожен хоче жити, як в Америці, а працювати, як у Росії.
Ти відроби ту зарплату, яку отримуєш. Тобі за твою роботу не зарплату треба збільшувати, а "срок". Тобі за твою продукцію руки відбивати треба. Ти звик, що працюєш "на государство". А "государство" тебе годує. Як ти працював, так воно тебе й годувало. Як воно тебе годувало, так ти й працював. А тепер ти вимагаєш "соціального захисту". Від тебе треба захищатися. Ти ось зачинив мене у ліфті – страйкуєш. Завтра я тебе зачиню у громадському туалеті. І буду пікетувати. Побачимо, чия візьме.
"Соціальний захист". Он Гришка. Тридцять років пропікетував п’яний у кукурудзі. А тепер пікетує під дверима районного керівника. Також вимагає соціального захисту.
Син його жінки. Водій колгоспу. "Зачем мені та незавісіма Україна, зачем мені та приватизація! Цілий день крутиш баранку. Нічого не хвата. Горучего не хвата…"
Совісті також "не хвата". Цілий день "крутить баранку" до свого двору. Там у нього що – диспетчерський пункт?
А скільки таких "віртуозів" в Україні? А скільки в них у руках колгоспних, державних, громадських "баранок"? А скільки вдома приватних бугаїв? Де те "горуче" набереться? Воно ж з неба не падає. І з-під бугая, вибачте, не тече. А якби й текло, то він за нього таку ціну загиргилить, що іранська нафта у порівнянні з ним видаватиметься небесною манною. Навіщо їм приватизація? Навіщо їм незалежність? Та вони за отакий ось колгоспно-соціалістичний лад від Зачепилівки до Кремля на животах проповзуть. Вони із шкури вилізуть, аби шкурницькі інтереси відстояти.
Воно й не дивно. Стільки років вбивали людям у голови, що рай – це "соціалізм плюс електрифікація"., І, як каже Вітя Царапкін, вийшло "короткое замыкание". Закоротило. Мозок на кишку. Усі думки тягне в утробу. Утробна хвороба. І на очі дає. Крім корита, нічого не бачить. І на вуха. Крім "на", нічого не чує. І пам’ять вишибає. Не тямить, якого він племені, якого роду. Якби ще не оте характерне полтавсько-черкаське "ель", то присягався б на Біблії, що він не "хохоль", а Агафія Ликова із "таежного тупика".