– Яку школу ораторства закінчив ти, чесний праведнику? – спитав Івана велемудрий Соломон. – Що глагол Ціцерона перед твоїм зблід, як перед сонцем місяць?
– Ніяку, велемудрий Соломоне, – скромно відповів праведник Іван. – Я в молоді роки раз переміг у змаганні. А потім усе життя ділився досвідом…
Перша ластівка
Викликали мене туди. На килим. Пропонують:
– Думка є. Щоб ви при побуткомбінаті організували бюро знайомств. Треба це діло поставити на державні рейки. Розлучення в районі почастішали… І пам’ятайте: наше бюро буде першою ластівкою в області…
– Може б, – кажу, – краще Деркач цим зайнявся. Завідуючий заготконторою… У нього досвід є. Та й не одружений. А в мене жінка – Отелло…
Не викрутився. Мусив організувати.
Почав з кадрів. Головним спеціалістом призначив Альберта Федюка. Він років зо два був у місті масовиком-витівником. На людській психології знається. Його заступником – Івана Козяренка. Що працював на заготівлі кролів. Район знає. Призначили також інструктора – Федю Баранця. Що потопаючих на пляжі рятував. Та інспектора – Романа Бовкуна, який пожежником був…
Взялися за діло. Довели нам план. Ми зобов’язання підписали.
Подали в газету оголошення:
"Бюро знайомств і одружень, що організувалося при райпобуткомбінаті, приймає від населення заявки на женихів та наречених в необмеженій кількості".
Першим прийшов дід Тимко. Переминається з ноги на ногу. Заяву у руках крутить.
– Що, діду, зятя для внучки шукаєте?
– Та ні… Я здати б хотів… Бабу свою… Хропе дуже…
Пояснили йому, що не приймаємо. Що наша організація має інше призначення.
– Неправильно, – каже дід, – господарюєте. Вам треба б мати запаси. На обмін. Так би мовити, свій золотий фонд…
Трохи в роботу втягнулися. Картотеку завели. Беремо на облік весь холостий контингент. До машини отієї, що ремонт взуття на ходу робить, гучномовець приладнали. Люди несуть взуття ремонтувати, а платівка агітує:
Клич ме-е-не.
Кли-ич мене-ее…
Тут же, коло шевця, лежить спеціальна література: "Закон і сім’я", "Що треба знати про розлучення", "Хвороби серця". Вбиваємо двох зайців.
Пішла до нас клієнтура. Приємно. Відчуваємо, що ми людям потрібні. Що несемо людям радість.
І ось перша ложка дьогтю. Анонімка.
"Зверталася у бюро, щоб підшукали мужа. Мені підсунули свиню. Хати не тримається. З чайної не вилазить. Просила інструктора Баранця, щоб поставив на місце. Такий вид послуг, – каже, – ми не виконуємо. Гарантійного терміну у нас нема. Якщо дасте довідку про розлучення, можемо вам замінити…
А скільки я буду їх вже міняти?.."
Через тиждень друга біда. Прийшла жінка з одного села. До головного спеціаліста Альберта Федюка. І ще з порога:
– Харцизяко! Опришку! Що ти моїй дочці підсунув? Розведенця? А обіцяв перший сорт?
– Ваша дочка також не першої свіжості… – відбивається головний спеціаліст.
– Так я ж тобі бугайця у придачу дала…
– Ша, тітко! – поклав пальця на рота Федюк. – Хай вам буде відомо: за хабаря садять і того, хто бере, і того, хто дає…
Найгірше було попереду. При бюро ми відкрили кімнату зразків. За ініціативою одного керівного товариша. Тут висіли фотокарточки, лежали виписки з біографій. Сюди час від часу ми запрошували ту чи іншу кандидатуру. Для психологічної підготовки.
І ось одного разу, під час чергової психологічної підготовки, дзенькнуло. Вікно. Спочатку одне. Тоді друге. В одне вікно ускочила моя жінка. У друге – жінка керівного товариша. Як десантники. Спочатку я побачив клубок з чотирьох жінок. Під несамовитий вереск він котився з кутка в куток. Після удару тупим предметом по голові я нічого вже не бачив. Тільки чув, як керівний товариш оправдовувався:
– Люблю! Любашенько! Помилуй! Ради діточок наших дрібненьких! Май милосердя!..
Після цього нальоту мене знову викликали туди. На килим. І керівного товариша також.
Сидимо. Мовчимо.
– Як це зрозуміти? – питає той, що викликав.
– Як хочете, – лепечу. – Я ж вам казав, що в мене жінка – Отелло…
Оселедці
Напередодні Нового року я повертався з Владивостока додому. Товариш попросив:
– Ти все одно летиш через Москву. Візьми оту банку оселедців і передай моєму дяді. У нього і Новий рік зустрінеш, щоб не сидіти в аеропорту.
Дав оселедці. Назвав адресу.
Прилетів. Знайшов відповідний будинок, квартиру. Натиснув кнопку дзвінка. Хтось підійшов до дверей. Дивиться у вічко. Мовчить.
Дзвоню знову.
Тихо. Потім глухо:
– Хто?
– Відчиніть, – поспішив я. – Вам передали оселедці з Владивостока.
– В нас у Владивостоці знайомих нема!
– Як це нема? Ваше прізвище Нахімовський?
– Нахімовський. Ну й що?
– Оселедці передав вам Саша з Владивостока. Цілу банку.
– Нема у мене жодного Саші у Владивостоці.
– Відчиніть. Заберіть оселедці. Не буду я з ними носитися.
– Не відчиню…
– Ні, то й ні! – розсердився я. – Тоді я пішов.
– Ей! Куди ви? Оселедці покладіть на сходах.
– Щоб хтось украв?
– А ви он там, під стіною, поставте. Щоб я у віконечко бачив.
Поставив банку. Сів на неї.
– Чого ви сіли на банку?
– Бо я втомився. Трішки посиджу і піду.
– У вас ніж є?
– Навіщо?
– Щоб відкрити банку. Може, там не оселедці.
Дістав ножа. Відкрив.
– Оселедці. Ось, – підняв одного за хвоста до віконечка. – Бачите?
– Бачу. А скільки їх там?
– Не знаю. Не рахував.
– Перерахуйте.
Розстелив газету. Почав викладати оселедці.
– Тридцять шість.
– Ви не заховали жодного?
– Заховав одного… За пазуху… – сердито сказав я.
– Покладіть у банку, банку поставте під двері, а самі йдіть.
– Тут он кіт ходить. Може з’їсти.
– Кота візьміть з собою.
– Куди я його повезу? До Києва?
– Можете випустити на вокзалі. То Соньки з третьої квартири кіт.
Тут у мені прокинулося зухвальство.
– Киць! Киць! – покликав я кота. І саме у тому місці, де мені з-за дверей наказували поставити банку, поклав котові оселедця.
– Що ви робите? – застогнало за дверима. – Ви не смієте! Це мої оселедці.
Я поклав котові ще одного оселедця. За дверима сердито захрипіло. Клацнув замок. Я з рештою оселедців пустився по сходах вниз.
– Куди ви? – обурився голос вже десь у коридорі. – Поставте оселедці. То мені Саша передав. Я його дядя…
– Привіт тьоті! – нахабно крикнув я… – Новорічний… Опинившись біля дверей третьої квартири, натиснув дзвінок. Вийшла симпатична молодиця.