Петі кажуть, що він господар планети. Вчать берегти її. А таку планету, як людське серце, забувають.
Петі нагадують, що він член суспільства. Вчать його виголошувати промови. Чужі думки з газет списувати і свої ними висловлювати. А про те, що він член сім’ї, ніхто й не заїкнеться. Хіба тоді, як школі потрібні цвяхи, фарба або цемент. Тоді кажуть:
– Петю, у тебе є тато! Виконроб на будівництві…
Мовляв, дави на предка. І вчися. Тут урвати, там долатати. Може, сам колись виконробом станеш. Або директором школи… Або хоч класним керівником…
Питаєте, як я удома його виховую?
Бачите, на домашньому небосхилі Петя з’являється, як планета Меркурій. Після заходу сонця. А я – як комета Галея. Раз у певний період. І коли ми стикаємося орбітами, у нас вибух. Петя вважає, що я йому приділяю мало уваги. Я вважаю, що він проявляє мало поваги.
Крім того, у мене вдома є ще диверсант. Телевізор. Петя більше до нього тягнеться, ніж до рідного батька… Тепер багато до телевізора тягнеться. Закон фізики – пусте до пустого…
Правда, тоді, як Петя в школі, по телевізору передають фізику, хімію, географію, астрономію… Цю передачу дивиться бабуся. Вона вже тричі стала переможницею всесоюзного телеконкурсу "Юний хімік", "Юний географ", "Юний астроном"… І тричі помолоділа… Зі своїми ровесницями організували заочний клуб юних пенсіонерів-телелюбителів.
Чи художню літературу читає Петя?
Читає. Три сторінки за чотири місяці. Іллюша Обломов порівняно з моїм Петьком – титан праці. Правда, треба бути справедливим. В Іллюші. Обломова не було магнітофона, радіо, кіно, дискотеки… Ну, і цього проклятого телевізора… І стількох вчителів… І стількох реформ…
Що кажете? Дрова рубають – тріски летять? Ну, бачите, для вас мій Петько – лише тріска. А для мене – таки дитина… І мені хотілося б, щоб він, окрім того, що буде освіченим, ще й був здоровим… І час від часу впізнавав хоча б матір і батька…
"Інтелігенти"
Інтелігенція є. Інтелігентів нема. Всі разом ніби й культурні. Кожен зокрема… Як анархіст… Ну, може, не кожен. То через одного. Через два…
Професор он. Щоранку бульдога пасе у сквері. Культуру первісних людей вивчає. По печерах лазить. А сам – гірше троглодита. Мат-перемат. Собака червоніє, коли він говорить. Скавучить і ховається. В кущі. Лапами вуха затуляє.
Так цей інтелігент якось говорить:
– Знаєте, первісні люди користувалися двадцятьма словами.
– А ви, – кажу, – користуєтеся трьома.
Образився. Два дні мовчав. На третій як прорвало. Будинки трусилися. Листя з дерев сипалося. Собака кудись забіг, досі знайти не можуть…
Чи конструктор. Біля бочки з пивом.
Щодня:
– Конструюємо, конструюємо…
Що вони там конструюють? Може, чарку? Бо приходять вже ніби після випробування.
Скаржиться:
– У голові ледве тліє… Треба розрядки…
І заливає. Те, що тліє. Відром пива.
Сів біля бочки. Співає. Сумно-пресумно:
Маю жінку, маю діток,
Але їх не бачу…
Приїхала "розрядка". З двома міліціонерами.
– Хіба такими залитими очима, – кажуть, – можна когось побачити!..
Під руку його. І в машину.
Почалося. Лаяв матір диктатора Трухільйо. Тоді почав крити Піночета, Чан-Кай-Ші.
Хтось зауважив:
– Думає, як буде матюкати імперіалістів, то його у витверезник не заберуть…
Забрали…
Хтось скаже: "Кого ти хотів побачити біля бочки з пивом? Головного диригента міланської опери? Чи директора Лувра? Придивляйся до людей у тролейбусах, у метро, на вулиці. Йди до театру…"
Придивляюся. Один інтелігент зачитався газетою. Щоб місце дамі не уступити. Інша інтелігентка плюється на весь тролейбус. Гарбузовим насінням. Все на ній імпортне. На кожній частині тіла фірма. Тільки на шкаралупках з насіння нема. І вона його потайки викидає. Під сидіння…
Театр. Храм мистецтва. Придивіться до публіки. До її одягу. Як на базарі. Хто в чому звідкись вискочив, в тому ускочив до театру. І відразу ремигає. Наче його з хліва випустили. Ніби він цілий тиждень нічого не їв.
На сцені – Марія Стюарт. Зараз її поведуть на страту. Вона прощається з близькими. А інтелігент схоплюється і біжить. Хтось може подумати, що він біжить її рятувати. Або самому загрожує смертна кара.
Цілу першу дію його мозок пережовував… опудало дикої свині. Що у фойє театру. У куточку природи.
Цілу другу дію він напружено думав, коли вискочити? Щоб першим до гардеробу ускочити. Передовик. Звик скрізь бути першим…
А потім скаже: "X а л т у р а…"
Слуга Мельпомени мешкає у нашому будинку. Артист опери.
Чорну панчоху на пику, став перед дзеркалом і на всі заставки:
– Чи ти молилась, Дездемоно?
Сусід йому через стіну:
– Чуй, фраєре! Набрався – лягай спати! Що ти чорта із себе корчиш? Дитина заснути не може… – І кулаком об стіну гупнув.
Той чимсь як відгупнув – у сусіда зі стіни теща впала. У багетовій рамці.
Бабуся побігла його вгамовувати.
Відчинив двері – упала. З переляку. Шок.
Сусіди наскочили на нього. Здерли панчоху.
Він благає:
– Хлопці! Не бийте тільки по пиці. Мені треба мати товарний вид. На сцену виходити…
Інтелігенти. Інтелігентність. Хіба це інтелігентність? В основному – "товарний вид"…
Проблеми і проблемочки
Людина планує, а чорт руйнує. Я, в основному, тільки те й роблю, що борюся з чортами.
Цікаво, по скільки чортів закріплено за однією людиною? За мною, мабуть, півпекла.
Почалося зранку.
З водопровідного крана замість води – чортячий свист. Це чорт з міськводоканалу.
Сучасна людина не може собі дозволити йти на роботу невмитою.
І я біжу в гастроном.
– Пару пляшок мінеральної!
Тут постарався чорт від торгівлі:
– Є тільки ситро…
Помився напоєм "Байкал". І картоплю зварив у "Байкалі".
Їм. Думаю. Про засуху в Африці. Про голод в Ефіопії. Світові проблеми. Глобальні.
Поголитися нічим. Бо чорт з міськенерго ніби викусив світло. Костюм також зодягнув непрасований. Тішу себе тим, що зараз чим неохайніше, тим модніше.
Вийшов на вулицю. До роботи мені кілометрів з п’ять. Але чорт з автопарку ніби проковтнув усі автобуси.
Біжу. Оглядаюся, чи не дуже привертаю увагу.
За мною теж біжить. Також оглядається. Тішу себе тим, що я худий. Мені легше. Отак, підтюпцем. І приємно. І корисно. Зараз існує глобальна проблема інфарктів, неврозів. Треба з нею боротися.