Адріана припалила від моєї цигарки.
— Це так цікаво — відтворювати, — сказала. — Археологи теж відтворюють: старовинні реалії, місця, де жили люди. А письменники — людей. Знаєте, я не раз думаю: якщо є всесвітня гармонія, всесвітній ефір, то чому не припустити існування всесвітнього інтелекту, в якому є і наша частка? Ми думаємо, а думання — це ж енергія. Коли з людського праху виростає трава, то куди дівається енергія мислення? Пропадає? Ніщо в природі не пропадає.
І мені здається, що думки когось із наших попередників, хоч би Франка чи Стефаника, існують в ефірі. Може, те, що ви пишете, відтворюючи історію, не домисел, а вміння реалізувати у словах енергію мислення людей, яких уже немає?.. Ну, розкажіть щось про Стефаника, наприклад, але не те, що написане ним і про нього, а оте… — вона підвела вгору білу руку.
— Про Стефаника… — проказав я сам до себе. — Що ж… Але про нього самого, відокремленого, говорити не можна: він жив серед свого оточення, і його життя було не зовсім таке, яким ми собі нині уявляємо, — складніше, мабуть, і простіше…
— О–о! — підхопила мою думку Адріана. — Саме так і уявімо собі: складніше і простіше… Давайте підемо цією просікою аж на сам гребінь. Поки доберемося туди, поки вернемось, буде вже світати, і наші хлопці зможуть піднятися на вершину Каменя шукати напису. А поки що хай прийдуть до нас думки людей, яких уже немає, — Адріана ще раз підвела руку. — Хочете, я буду мовчати аж до світанку, а ви кличте. І можете також мовчати, тільки так, щоб я чула, щоб чула…
II
Посол Стефаник сказав фірманові запрягати коней, і коли пара буланих винесла бричку з русівських вибоїстих вуличок на снятинський гостинець, Юра перестав прицмокувати, повернув голову й мовив ствердно, хоч мав би запитати:
— До пана адвоката!
Юрі любо було возити свого господаря до адвоката Семанюка: панове відразу сідають за шахи, а йому можна стояти збоку й стежити за грою, на якій він зовсім непогано знається, тільки ж не годиться сідати простому хлопові з паном за шахівницю, навіть якби якийсь і попросив. Тому він ніби грає то з одним, то з другим. Юра аж з ноги на ногу переступає, коли побачить невдалий хід свого обранця, але мовчить. Більше уболіває за пана адвоката й частіше стає на його бік — з однієї причини: після кожної партії переможений встає, підходить до книжкової шафи, виймає грубезну, як Біблія, книгу, дістає з глибини полички гранчасту пляшку, наливає келишок горілки для переможця, і коли переможцем стає Стефаник, Юра тільки облизує сухі губи, а коли Семанюк, то адвокатська порція дістається Юрі, бо пан адвокат не п’є. Молода дружина адвоката пані Наталя, струнка й циганкувата жінка з чорними очима, після якоїсь там партії приносить сніданок чи то обід і кожного разу підозріливо й здивовано поглядає на Юру. Стефаник тоді, зігнувшись над столом, тяжко кашляє в кулак і на господиню не дивиться; Семанюкова ніяк не може збагнути, чому Юра на очах п’яніє, бо ж у домі адвоката — сухий закон, і невдоволено фиркає: "Ідіть, Юро, на сіно, проспіться, бо вчора, видно, пили–сьте таку, що на другий день розбирає". Стефаник крадькома моргає Юрі, той покірно йде до стодоли спати, поки пан посол не розбудить його, щоб запрягав коней додому.
— На двірець! — поправляє фірмана Стефаник і, відкинувшись на спинку сидіння, зажмурює очі: йому нині не хочеться вступати у розмову з балакучим Юрою.
— О, то пан посол їдуть до Відня! — констатує Юра і, проймаючись повагою до державної особи, звучніше прицмокує на коней.
Стефаник не відповідає. Втім, Юра й не допитується: якщо на поїзд, то певно, що до Відня, навіть коли послові дорога стелиться до Коломиї. Поїзд, на думку Юри, тільки до Відня.
Стефаникові нині спішно треба до Львова. Місяць тому він написав Франкові листа, щоб не їхав до Снятина на відчит, бо від весняних дощів розлився Прут і люди з довколишніх сіл не доберуться, нині ж не може собі цього простити: хай би був приїхав, порозмовляв з ним та з Черемшиною, може б, розвіялася його гнітюча депресія. Вчора Стефаник отримав від Гнатюка листа, в якому голова ювілейного франківського комітету сповіщав, що у Франка, очевидно, розпочався новий приступ хвороби: він став замкнутим, дражливим, знову нікого до себе не допускає, про ювілей не хоче й слухати. То, може, пан Василь, якому колись Франко більше, ніж будь–кому іншому, довірявся й мав до нього особливий сантимент, піде до Франка додому й переконає, що відзначення сорокаріччя діяльності письменника в час розгнузданого вшехпольського шовінізму є не тільки його особистою справою: українцям потрібна трибуна, за якою став би один з найвищих європейських авторитетів.
"Дивна мені випала доля, — думав Стефаник. — А може, то моє щастя, що люди від найменшого до найвищого йдуть до мене із своїми ранами, аби я їх, як пес, облизував".
Поїзд їхав поволі, мов фіра на ярмарок, зупинявся на кожній станції. У Заболотові стояв півгодини. Стефаник дивився з сепаратки у вікно, в яке входив здалеку Троєцький горб.
Цей горб, який праворуч Пруту здиблював першу гряду карпатського узгір’я й ховав від велелюдного тракту в окремий світ убогі покутські села, стікав пологим схилом до Петрилівського лісу над рікою — весь він, від дубової крони на вершині до погнутих повінню й завішаних висохлою мервою вільх біля зарінку, входив у вікно сепаратки. Стефаник невідривно вглядався, чіпляючись очима кожної хатини, що збігали зі схилу гори до зарінку, обачно виминаючи церкву й плебанію посеред села, — шукав хоч би дворища на Петрилівському узліссі, де мешкала колись згорьована вдова Косинючка, яку Бог нагородив сином, що бентежив людей своїми чудернацькими мальовидлами й дивною поведенцією. Не видно вже й дворища…
То було з п’ятнадцять років тому. Знуджений розрахованим до години днем у домі троєцького пароха Калитовського з обов’язковим пасьянсом після сніданку, з другим сніданком, сном після обіду та вечірніми дискусіями з молодою попадею Євгенією про платонічну й земну любов, Стефаник іноді зникав на цілий день з гостинної плебанії, куди його запросили на вакації, і ці втечі руйнували усталений ритм у домі Калитовського: гість приходив увечері мовчазний, понурий, з сумними, відсутніми очима, він наче не помічав нікого в домі, на питання відповідав невлад, а потім, інколи навіть не повечерявши, зачинявся у своїй кімнаті, й потаємно закохана в пана Василя попадя, будячись посеред ночі, бачила білу плахту світла, що падала з вікна на квітничок. На другий день Стефаник лежав у ліжку знеможений, мов після важкої хвороби, біля груби валялися жмутки зім’ятого паперу, а на столі — аркуш, списаний дрібним рівним почерком.