Шпиль

Сторінка 50 з 51

Вільям Джеральд Голдінг

— Це сухотка, в нього всихає спинний хребет.

А за хвильку відповідь:

— Ні. Річ не в тому. Хворе серце.

Та здебільшого протягом того чудного, мінливого часу він витав над своїм тілом або западав у небуття. З'являлись думки, що тривали ціле сторіччя або одну мить. Виринали якісь картини, одначе він сприймав їх зовсім байдуже. Він дуже рідко порушував мовчанку, бо говорити було страшенно важко, навіть коли він мав доступ ,до власного рота. А тому доступові перешкоджало прагнення уникнути отієї пастки — тіла, що лежало під ним. Перешкоджала й непритомність, що підстерігала його весь час. І все ж бодай раз на кілька сторіч витання в імлі чи тільного розглядання стелі він робив над собою тривале зусилля, змушував себе спуститися в тіло, до кам'яних уст, проривався крізь камінь і випускав низку гзвуків:

— Упав?

Виразне обличчя отця Адама нахилялося ближче й ;усміхалося:

— Ще ні.

Він розглядав блакитні очі, ледь розтягнені в усмішці губи та ямочки на щоках.

А коли обличчя відпливало геть із поля зору, він зно-ту утуплював погляд у те, що було за ним,— кам'яне ребро склепіння, а інколи в муху, що сиділа там догори лапками, заклопотана якимось своїм мушиним ділом.

Одного дня він почав думати про свій надгробок і примудрився попросити, щоб привели німого. Без кінця то западаючи в небуття, то виринаючи з нього, він таки пояснив різьбяреві, чого хоче: щоб вирізьбили на могильній плиті його самого, без ніяких оздоб, оголеного смертю, без одягу й без плоті — кістяк, обтягнений шкірою, голова закинута назад, рот розкритий. Він почав смикати на собі укривала, і рухи нарешті зрозуміли. Його оголили, і юнак почав малювати з зачаровано-бридливим виразом на обличчі. А Джослін знову піднісся над своїм тілом. Заґякесь сторіччя чи двоє юнак пішов, а муха все сиділа на стелі й чистила лапки.

А потім якось засяяли свічки, замурмотіли голоси, тіло відчуло масні дотики. Він витав над власним свинцевим тілом, над яким творили маслосвяття. Потім запав у небуття. А коли прокинувся й знов завис над собою, то почув щось нове. Почув вітер, і дощ, і деренчання шибок у вікні. Йому пригадався підвал та пацюки в ньому, і нестямний жах загнав його назад, у власне задихане тіло.

— Муляр. Роджер-Муляр.

Над ним нахилились чиїсь обличчя з запитливо зведеними бровами; вони вимовляли довгі й неарозумілі фрази.

— Роджер-Муляр!

І зразу слова й думки'забили йому дух. Груди не хотіли дихати, і він перелякано силував їх до цього. Чиїсь руки підвели його, посадили.

Потім він знову лежав горілиць і дивився на кам'яне ребро склепіння, де помалу посувались яскраві смуги світла.

"Де ж я тоді був?"

Але чиєсь обличчя затулило те сонце, нахилилось до нього, приголомшене, з почервонілими очима, а чорне волосся гадюками впало на нього, а рот розтулявся і стулявся. Рейчел накинулась на нього так несамовито, що він, не встигаючи розбирати слова, боронився байдужістю.

— В повітці, між цибулею та лантухом пшениці...

В ній так багато життя, невже й воно колись вичерпається? Якась жеруща хлань, а не порядна жінка.

— ...стояв рачки. З зашморгом на шиї, а другий кінець мотузки прив'язаний до вломленої крокви. Він завжди казав, що в його ремеслі найважче вирахувати міцність, хоча господь знає...

"Господь,— подумав Джослін; усе здавалось йому дрібним та нікчемним.— Господь... Якби можна вернути, що було, то я б шукав господа між людей. А тепер чари закрили його від мене".

— Сидить перед каміном, звісив голову на плече, нічого не бачить і не чує, а я мушу все робити за нього, все! Розумієте? Як мала дитина!

Джослін байдуже дивився, як руки отця Адама відтягують її геть, чув її пронизливе ридання; потім воно затихло на сходах. Потім перед ним зринуло обличчя сліпого й глухого Роджера-Муляра, діти на траві, скорчене тіло Пенгола — вічного вартового1 храму. Він побачив незграбні помости у вежі, недоладні, порозщеплювані восьмикутники. Відчув їхній тягар.

"Не можу більш,— подумав він.— Не можу. Я незда-тен навіть співчувати їм. Та й собі".

В кімнаті чути було якесь мурмотіння, дзенькіт металу. Знову над ним схилилось обличчя отця Адама. Губи ворухнулися, щось вимовили, але Джослін був надто зне-можений, щоб прислухатися.

Блакитні очі кліпнули. В кутиках зібралися зморщечки. Губи розтулились і стулились. Цього разу його одурманений маком слух уловив слово, перше ніж воно злетіло під стелю.

— Джосліне!

І тоді він збагнув, що найбільша стрілка на його дзигарях докінчила свій оберт; а вмирати — так само легко, як їсти, чи пити, чи спати: на все своя пора.

Це відкриття вернуло йому волю, і думки поскакали геть, ніби коні, випряжені з голобель. Він глянув угору — на спробу, аби пересвідчитись, чи в цю останню годину його відпустили й чари; але там, серед зірок, горіли пасма рудого волосся, і величезна тичка його шпиля підносилась до них. От і все,— подумав він.— Усе з'ясувалось, тільки запізно". І прошепотів до отця Адама одне слово:

— Вероніка.

Усмішка на блакитноокому обличчі стала спантеличеною, стривоженою. Потім проясніла.

— Свята?

Тіло, виморене всіма своїми немочами та зусиллями, спробувало видушити з грудей сміх, але Джослін угамував його в раптовому страху, що зронить із рук життя, мов жонглер-невдаха; він раптом відчув щиру приязнь до отця Адама, забажав щось дати йому, тож коли вернув собі рівновагу, то вимовив для нього ще одне слово:

— Свята.

Умирати ще й природніше, ніж жити, бо що може бути неприроднішого, ніж отой переляканий вузлик, що тіпається під ребрами, ніби останній, майже догорілий вогник?

— Джосліне!

"Це моє ім'я",— подумав він і з лагідною цікавістю глянув на отця Адама, бо той теж помирав; завтра чи позавтра якийсь голос отак само, ніби до малої дитини, промовить: "АдамеІ" Хай би хоч як високо він піднісся, хоч скільки перемінив облачень, та завтра чи позавтра цього гладенького, мов пергамент, чола тричі торкнеться срібний молоточок. А потім думки знов кудись помчали, і він побачив, яке незвичайне створіння цей отець Адам, обтягнений пергаментом з голови до ніг, там гладеньким, тут зморшкуватим, а на вершечку таке кумедне волоссячко, а всередині — хитромудра снасть кістяка, на якій той пергамент напнуто. І зразу між тим обличчям та його очима ніби виринуло сновиддя: він побачив усіх людей, голих, створіння з рудуватого пергаменту, що обтягує кістяну снасть. Побачив, як вони виступають та пишаються в покривах із тканин, захистивши ступні шкірою з мертвих тварин, і почав, задихаючись, укладати це своє видіння в слова, які мали лишитись по ньому, але так і не прозвучали:1