Він пильно подивився на будівничого, але тільки й побачив, як здіймаються й опадають груди та,ще за кожним віддихом ледь тремтить рука. Тоді відвернувся й утупився в жар у каміні. Він неначе розгорівся ясніше, бо в кімнаті вже густішав присмерк.
— Любити всіх людей святою любов'ю... А потім... Ти чуєш мене, Роджере?*
Але будівничий і не ворухнувся. Джослін облишив свої спроби й чекав, а рука все здригалась, вогонь яснішав у сутіні, а він вивчав безформну, нез'ясовну масу, що заповнила йому голову.
Нарешті тіло на ліжку зворухнулося. Роджер-Муляр лежав плазом, з головою на узголівнику, і його безвиразне обличчя дивилось на Джосліна.
— Отак. Знов зійшлись обидва.
— Це неправда, що старі люди не страждають. Вони страждають так само, як молоді, а силй боротись мають менше.
— Гучні слова.
— І ось, після всієї фальшивої святості, мене заворожила мертва жінка.
— Ви божевільний. Я це завжди казав.
— Може, й так. Весь час я був заклопотаний тільки отим велетенським рожном... А про неї не знав нічого. Чи це вона мала на думці, коли явилась мені вві сні й щось говорила — власне, не говорила, а мугикала без'я-зиким ротом? От бач, я й за це не певен. Алісон сказала, що вона мене заворожила. Мабуть, у цьому вся річ, як ти гадаєш, Роджере? Бо в чому ж іще? А все ж, бач... Може, то ще й справжній Цвях. Та як про це довідатись?
— Будьте ви прокляті, Джосліне! — загорлав будівничий.— Він упаде, а я маю дожидати цього! Ви відібрали в мене моє ремесло, моє військо, все відібрали. Будьте ви прокляті, хай вас пекло візьме!
Він чи то схлипнув, чи то гикнув.
— Ви й ваші тенета. Ви загнали мене надто високо.
— Мене теж гнало. Я теж був ніби в тенетах.
Роджер висякався в подушку.
— Надто високо. Надто високо.
І враз у Джосліновій голові вияснилось. Він виразно зрозумів, що робити з отією безформною, незбагненною масою.
— Дивись. Ось чого я прийшов.
Він посмикав застібку, і плащ упав з пліч. Тоді скинув з голови шапочку, а з шиї нагрудний хрест і поклав на ослін.
— З тонзурою нічого вже не вдієш. Це ніби чиста вода в горлянці дохлого пса. Ні, годі! Єресь? Та в мені ціла тичба єресей!
Він устав і почалапав через кімнату. Впав навколішки, але в спині не було сили тримати тулуб прямовисно, тому він зіперся на підлогу ще й руками. "Ну що ж, доведеться так",— подумав.
— Колись ти сказав, що я — сам диявол. Це пусте. Я просто дурень. І ще я думаю, що я схожий на будівлю з величезним підвалом, де живуть пацюки; а на моїх руках є якась зараза. Я завдаю шкоди всім, до кого доторкнуся, надто ж тим, кого люблю. І ось я прийшов з мукою й соромом — благати тебе, щоб ти мені простив.
Настала довга мовчанка. Потріскував вогонь, рипіло завісками вікно, надворі шелестіло листя. Джослін розглядав мостини в себе між руками. "Я прийшов,— думав він,— більшого я не можу зробити".
На підлогу поряд із його рукою важко гупнулось коліно. Роджер ухопив його за плечі й підвів на ноги. Роджерові руки обхопили його, залізли у вогонь, що пік йому спину. Будівничий лаявся, плакав і торсав його, аж голова хиталась. Плакав, судомно хлипаючи, і кожний хлип стрясав їх обох. А,потім між схлипами почали прориватися слова, й Джослін теж учепився руками в Роджера, ніби тонучи. Роджерова голова втислась йому в плече, і він почув, що сам белькоче якісь нісенітниці про яблуню, белькоче, мов мала дитина, й попліскує по широкій спині, що здригається під його долонею. "Який же щирий чоловік,— думав він,— який щирий, хоч хай там що! Тут, під розгойданою барвистою вивіскою, народжується щось..."
Тоді Роджер відхилився назад. Одна рука його ще лежала в Джосліна на плечі, але другою він розмазував по обличчі сльози.
— Розрюмавсь, мов мала дитина. Це вино. Я тонкосльозий, коли вип'ю.
Джослін аж захитався під важкою рукою.
— Може, ти поможеш мені встати, Роджере?
Будівничий гучно зареготав. Тоді дотяг Джосліна до
ослона, а сам гепнувся на край ліжка. А Джослін весь час пояснював:
— Тепер моя спина нікуди не годиться. Ти міг би переломити мене. Я часом думаю, що це від ваги отого кам'яного молота; але він там, не тут.
— Він там. Стримить. Випийте-но.
— Ні, ні, не буду. Дякую.
Жмуток хмизу зайнявся скраю й спалахнув жовтим полум'ям. У кімнаті застрибали тіні. Будівничий сягнув рукою по глек і хильнув з нього.
— Ми зробили що могли.
— А там, аж на . самому верху, було страхіття. Збожеволіти можна.
— Не говоріть про це.
— Сюди — хить. Туди — хить.
— Годі! Годі! — загорлав будівничий.
Джослін знов утупився в ту безформну масу в голові.
— Звісно, це ще не все. Колись він таки впаде. Та все ж хоч підпори пригнулись, і шпиль нахилився, і в підпорах щебінь... Не знаю. В мені ще є рештки моєї... як її назвати? Невіри, чи що. Розумієш, може, це справді те, для чого ми з тобою призначені? Він сказав, що я схожий на дурне дівчисько, мені весь час треба мати в комусь кумира; але що ж у цьому поганого? Я й віддав шпилеві своє тіло. Що йому не дає впасти, Роджере? Я? Чи Цвях? Чи вона, чи ти? Чи, може, бідолаха Пенгол, що лежить, скорчений, під середохрестям, а між ребрами в нього — гілочка омели?
Роджер-Муляр притих, на ньому тільки тремтіли відблиски вогню, як на стіні. Але в кімнаті рухалося ще щось, Джослін відчував, що круг нього тріпочуть чорні крила. Голос його тонув у цій бурі, він сам ледве чув власні слова.
— І ти ще можеш зробити щось, Роджере. Ти ще можеш зробити щось.
Обличчя Роджера-Муляра налилося кров'ю, аж потемніло, а голос його захрип.
— То ось чого ви прийшли, Джосліне? Око за око, зуб за зуб, еге? Коли я не зроблю, ви все розкажете.
— Ні, ні! Я про це й не думав!..
— Я розумію вас, отче. Я з самого початку щось відчував.
Серед лопотіння чорних крил Джосліна раптом охопив жах.
— Я зовсім не думав...
— Я сказав, що розумію вас.
— Мене щось за язик потягло... Я не володів собою!
Роджер-Муляр гепнувся на ліжко.
— Коли знов налетить буря, я згадаю. Око за око.
— Ти міг би виїхати. Ти ще молодий.
— Хто ж мене найме? Хто схоче в мене працювати? Ви ж хочете всього, хіба не правда, отче?
— Бог завжди з нами. Це я знав... Та я знаю і все інше. Тобто — не знаю нічого. Що таке людський розум, Роджере? Це вся будівля, разом з підвалом?