Він постояв на плитах між підпорами. Прислухався, і линва на грудях затяглась тугіше, коли він почув, як звір дряпається в горішні вікна, рвучись до храму. Та звір був уже не один. їх був легіон. Вони обліпили весь собор, торгали двері й вікна, ніби лаштувались до останнього приступу. Джослін зрозумів, що треба поспішати, й вибіг у подвір'я з аркадами. Але там його зустріли каноніки: вони з'юрмились без ладу й голосно нарікали.
— Де Цвях?
Та, замість вручити Цвях Джослінові, вони тислися круг нього, й смикали за одежу, й говорили щось незрозуміле. Хтось обсмикав на ньому підтикану рясу, прикривши голі ноги.
Чиїсь руки пригладили йому волосся, і він зрозумів, чого від нього хочуть. Він гукнув у відповідь:
— Не скажу нічого, поки не дасте Його мені.
Всі притихли, тільки в другому кінці подвір'я галасували хлопчики-хористи. Джослін поглянув на каноніків, на вікаріальних хористів, на дияконів. "Такі самі, як Роджерове військо,— подумав віп.— Тільки жоден з них не має тієї відваги".
А в високій кроні кедра шепотілися біси.
І тоді отець Анонім подав йому Цвях у срібному ков-чежці, і Джослін узяв Його, впавши навколішки, так що дехто з юрби теж став на коліна. Але він притиснув Його до линви, що стягувала груди, вбіг до собору й поклав Його на престол, де Він яскраво світився в ковчежці, а круг Нього лунали співи; Джослін тільки не розрізняв слів. Він промовив до Цвяха: "Ох, поквапся!" — бо знав, що тоді, коли Цвях буде забитий, настане мир. Потім він вернувся до тих, що чекали на нього, стягнений линвою, окинув їх поглядом й побачив, що там багато нових облич; а власне, то були давні обличчя, побачені в новому світлі. Весь останній рік вони порпались тут, унизу. Ходили, сприязнившись по-новому, по двоє, по троє. На думці в них (біси раптом заскиглили) не було таких тяжких справ, як у нього, їхні голови заповнювали дрібниці, тому життя здавалось їм легким. Та вони й самі були дрібні, а під його поглядом іще дрібнішали.
Він почув, як Ансельм мовить:
— А може, хай побачить його отакого?
Настала мовчанка, і всі вони стали менші за найменших хлопчиків-хористів. А потім ці малі діти почали розступатись на боки, човгаючи підошвами, але вони не спускали з нього очей, ніби хотіли роздивитися, що у нього н голові. Ось вони вишикувались у дві лави, і перед Джосліном лишився прохід, що вів до високих дверей зали капітулу. Він подивився на ті двері й подумав: "Ві-зитатор зрозуміє, що я став робітником, муляром, теслярем, бо так було треба".
Перед ним відчинили одну стулку дверей, і він увійшов. Зупинився за порогом і звів погляд на вікна, в які шкрябались лапами біси. Та він знав: навіть як вони вдеруться сюди, не страшно. Отже, можна опустити погляд. Перед ним, за довгим столом, закладеним грамотами, сиділо семеро людей повного зросту: візитатор з помічниками. Джослін ступив уперед, укляк біля стільця, поставленого для свідків, і назвав себе:
— Джослін. Настоятель кафедрального собору Пречистої діви Марії.
Всі семеро втупились у нього. Два писарі поклали пера й звели очі від свого письма. Сам візитатор ледь звівся в кріслі й нахиливсь уперед, зіпершись руками на стіл. Він мав смагляве обличчя в глибоких зморшках, кущуваті брови, глибоко посаджені очі. Чорне з білим обла-чення вільно спадало на ньому. Він хвилинку розглядав Джосліна, а потім чемно показав на стілець. Джослін підвівся з колін і вклонився; всі за столом теж устали й уклонились, наче гребінь хвилі. Джослін сів на стілець, і вони теж посідали; він мовчав і дивився, як вони кивають один до одного й перешіптуються.
Нарешті візитатор обернувся до нього:
— Це не слідство, мілорде. Але, може...
— Питайте, що вам треба, я відповідатиму.
— Звичайно.
Візитатор раптом усміхнувся. "Він розуміє,— подумав Джослін, стиснутий своєю линвою.— Він на моєму боці, і він не дрібний".
Та візитатор уже заговорив знову:
— Може, ця попередня розмова спростить усе діло.
"Спростить усе діло,— подумав Джослін.— Коли він
хоче цього, я можу допомогти йому".
— Мене мають за божевільного.
Знов запала тиша, а Джослін зазирнув собі в душу й не став опиратись. Він поважно закивав до візитатора.
— Може, це й правда.
їхні голови знов нахилились одна до одної. "Врешті,— подумав він,— я не спростив справи, а ускладнив її". Він застогнав, підняв руку до голови й щось намацав у волоссі. Витяг звідти закручену стружку, розтяг її, перервав і кинув. За столом зашепотілись, один із писарів кивнув головою, швидко вклонився й вийшов.
Візитатор лагідно сказав:
— Ми тут склали список запитань, вибраний із доповідей та скарг.
— Доповідей? Скарг?
— Невже ви не знали? Декотрі вже два роки як надіслані!
Джослін перебрав у думці останні два роки.
— Я був дуже зайнятий.
Візитатор уже відверто всміхався.
— Декотрі запитання, по-моєму, вже не зовсім доречні. Наприклад, щодо свічок.
— Яких свічок?
Візитатор подивився в подану йому грамотку. В голосі його з'явилась якась дивна нотка.
— Цей канонік, здається, гадає, ніби нашій святій церкві завдано смертельного удару тим, що паства два роки не засвічувала свічок у нефі собору.
— Ансельм!
— Він ваш ризничий, так? Видно, чимала частина його прибутків надходить від продажу свічок; хоча, звичайно, головний мотив його скарги куди поважніший, з духовної сфери. Так. Отець Ансельм, старший канонік, ризничий кафедрального собору Пречистої діви Марії. Він має особисту печатку.
— Ансельм!
(А той відходив, меншав, зникав, задкуючи, в довгому переході...)
— Мілорде настоятелю! Може, наша справа стане ясніша, якщо ви підтвердите чи спростуєте декотрі загальні... звинувачення.
— Я ж сказав: питайте, що вам треба.
— Що ж, почнемо, мілорде.
Візитатор почав перебирати аркуші. Джослін чекав, склавши руки на грудях, і дивився на рядок сандаль під столом. Та ось візитатор звів очі.
— Ви погодитеся, що, як сказано тут, "пишне ткання хвали богові" було без потреби припинене?
Джослін ревно закивав головою.
— Це правда. Щира правда! Чиста правда!
— Поясніть.
— Перше ніж почали будувати вежу, ми по змозі краще відгородили східний кінець собору, і служба божа відтоді правилась у приділі Пресвятої діви.