— Що ж нам робити?
— Зупинитись па цьому.
Відповідь вискочила зразу, і ще перше, ніж минулася млість, а подвір'ячко перестало хитатись, якимось настороженим куточком мозку Джослін зрозумів, як будівничий підводив його до цієї відповіді.
— Ні, ні, ні, ні...
Він мурмотів, хитав головою й зважував усю розмову. Зрозумів, що вирок остаточний, що останній Родже-рів засіб, розмова про незбагненні закони будівницького ремесла, умисне розпочата не внизу, на твердій землі, а тут, нагорі, щоб наче важелем підважити його волю в хвилину запаморочення й повалити, зломити її за одну мить.
— Ні.
Врешті відповідь пролунала твердо. Це була відповідь меча мечеві: брязь, блись, брязь!
— Роджере, я тобі кажу, що це ^ожиа зробити.
Будівничий гнівно сахнувся від Джосліна й зупинився в кутку вежі, повернувшись до нього спиною. Стояв, підставивши обличчя дощеві, й дивився перед себе невидющим поглядом.
— Слухай, Роджере!
"Що я можу йому сказати? Хвилин десять тому я щось говорив про одноденок, але вже не пам'ятаю що. Нехай же до нього промовить моя воля".
— Ти хотів залякати мене, як залякують дитину казкою про мару. Ти добре все обміркував, що мені казати, правда? І все ж ти знаєш, що не можеш утекти. Не можеш. Не можеш покинути діла. І весь цей час твоя допитлива, розумна голова шукала шляху, як обійти неможливе. І ти знайшов той шлях, бо для цього ти живеш на світі. Але ти ще боїшся. Краще частина тебе хоче спробувати, а решта скиглить та огинається.
Джослін підступив до широкої спини й заговорив у дощ, у порожнечу.
— Зараз я тобі скажу те, чого більш ніхто не знає. Вони, мабуть, гадають, я божевільний; та хай і так —— що з того? Колись вони дізнаються про все, коли я... але тобі я скажу все зараз, як чоловік чоловікові, отут, на цій недокінченій вежі, на висоті, де більш ніхто не почує. Сину мій! Наш собор — це ніби начерк молитви; а шпиль буде начерком тієї молитви, що піднесеться пай-вище! Бог відкрив це мені, негідному рабові своєму, у видінні. Він обрав мене. Він обирає й тебе — щоб ти відтворив той начерк із скла, заліза й каменю, бо синам людським треба чогось того, що можна бачити очима. Ти гадаєш, ніби можеш утекти? Ти не в моїх тенетах — так, Роджере, я багато розумію, я розумію, як воно мучить, корчить, терзає тебе,— але це тенета не мої. Це — тенета господні. Ні ти, ні я не можемо ухилитись від цього діла. І ще одне. Я тенер побачив, що ми й не можемо зрозуміти в ньому все до кінця. Ти, певне, думаєш, що воно безглузде. Воно лякає нас, воно нерозумне. Але відколи це бог вимагав від своїх обранців розуму? Цю вежу називають "Джосліновим Безумом", правда?
— Я чув, що так казали.
— Тенета не мої, Роджере, і безум не мій. Це господній безум. Навіть у давнину бог не вимагав від людей чинити розумно. Це люди можуть робити й самі. Вони можуть продавати, купувати, лікувати, правити. А тоді з якоїсь таємної глибини приходить веління зробити щось зовсім безглузде — збудувати ковчег па сухому; сісти на купі гною; одружитися з блудницею; покласти сина на жертовний вівтар. І тоді, коли в людини знаходиться віра, народжується щось нове.
Джослін хвильку помовчав, дивлячись на Роджерову спину. Дощ голочками колов обличчя. "Це мій голос вимовив такі слова,— подумав він.— Ні. Не мій. Це голос всепоглинної волі, моєї владарки".
— Роджере!
— Що?
— Ти добудуєш шпиль. Ти гадаєш, що це твої власні руки, а вони не твої. Ти гадаєш, що це твоя голова думала, думала, придумувала, як зробити, а тепер тихо пишається, що придумала. А воно — не твоя. І не моя підказує мені ті слова, що вимовляє мій язик.
Потім вони знов замовкли; і Джослін знав, що з ними є третій — його ангел, що стояв на холоді, під дощем, гріючи йому спину.
Нарешті будівничий заговорив байдужим, покірливим голосом:
— Залізо. Може, залізо витримає. Не знаю. Можна отут нагорі стягти вежу великим залізним поясом і так скріпити камінь. Не знаю. Досі ще ніхто не вживав так багато заліза. Ні, не знаю й не знаю. Та й обійдеться воно дуже дорого.
— Я добуду грошей.
Джослін майже несміливо простяг руку й торкнув будівничого за плече.
— Роджере... Знай, що Bin не буває жорстоким без потреби. Ні, до тих, хто по безсиллю своєму потребує цього, Він навіть посилає розрадника, щоб стояв у них за спиною! Той розрадник зігріває їх під дощем та вітром. А ти необхідний. Подумай лишень, що має відчувати долото, коли його безнастанно, годину за годиною, заганяють у тверде дерево! Але потім його змащують, загортають у шматинку й ховають. Добрий майстер ніколи не вживе знаряддя для роботи, до якої воно непридатне, ніколи не занедбає його.
Він змовк і задумався: "Може, я говорю не стільки до нього, скільки до себе. Колись це була радість; а тепер — уже ні. Дивно... Тільки хочеться спокою".
— І ще, Роджере: коли ти збудуєш вежу й вона стоятиме тут, перед людськими очима,— тоді тенета, може, й порвуться.
Будівничий пробурчав:
— Не тямлю я, про що це ви.
— Але будуй швидко — швидко! А то піддасися найбільшому злові, і вони не порвуться ніколи!
Будівничий крутнувся до нього й нахилив голову, як бугай:
— Зоставте свої проповіді для себе!
— ...Бо всі ви стали мені дуже дорогі... ти й усі інші — і я вже живу вами.
— Про що це ви?
"Еге, про що це я? — подумав Джослін.— Я думав щось про Гуді та Рейчел... Треба поговорити з нею, як оце з ним — як Воля говорила з ним".
Він поважно кивнув будівничому.
— Мені вже треба вниз, Роджере. Є одна справа.
І почав спускатись по драбцнах зі своїм ангелом; та перше, ніж зник з очей, ще почув тихий Роджерів голос:
— Ви, мабуть, сам диявол. Сам диявол.
Та Джослін спускався все нижче, він уже не чув Роджера, а підпори бриніли знов; і, поки він опинився внизу, через той звук забув, що хотів зробити.
Потім вежа майже цілий місяць не росла вгору, зате увінчалась цілим гайком шпиликів по три на кожному розі, середній із трьох найвищий. Роджер-Муляр тепер менше бував нагорі, нагляд за робітниками він полишив на Джігена, а той весело покрикував на них і безугавно жартував. Джослінові теж довелося вернутись до своїх настоятельських обов'язків, надолужувати згаяне, але він згаяв уже надто багато. А будівничий майже весь час був унизу, щось обговорював із ковалями, і Рейчел теж крутилась там та торохтіла. Через це Джослін не міг туди підійти, а на вершечку вежі стало затісно, і він тільки поглядав туди, задерши голову. Бачив, хоча й не чув ні слова, як Джіген жартами підганяє каменярів, що витісували в усіх чотирьох стінах вежі жолобки, куди мала лягти щільно припасована до каменю залізна опаска. Зрідка він піднімався нагору, до гайка шпиликів, і звідти бачив, як оживає довге піддашшя над річкою. Звідти йшов дим. З ранку аж до півночі там дзвеніли молоти, ніби хор незграйних дзвонів; а коли смеркало, в річці відбивалися вогні. Всередині вежі в обох підлогах лишилися тільки невеликі отвори посередині. Шпилики росли, а тим часом робітники знімали вже непотрібне риштовання. Із стін виривали лежні, а більшість дірок після них закладали каменем. У ті, котрі лишилися, цікаво й поважно зазирали круки та голуби. Незабаром усе прибрали, зостались тільки круті дерев'яні сходи, що зигзагами піднімались попід стінами, та линви, що звисали крізь отвори. Єдиною тимчасовою спорудою, що лишилась у вежі, було "ластівчине гніздо", де. робітники тримали своє знаряддя, а будівничий — вимірювальні пристрої; а що невдовзі мало з'явитися просторе приміщення внизу самого шпиля, то й "ластівчине гліздо" мали розібрати. Риштовання лишилось'тільки круг самого вершечка вежі, немов скуйовджена чуприна на голові або лелече гніздо над фантастичними вісімдесятифутовими щілинами вікон.