Джослін став навколішки, стиснув губи, заплющив очі, перехрестився й почав молитву. "Навіть сюди, в Твою висоту, я приніс свою первородну гріховність. Бо світ — він не такий/ Земля — це звалище безносих кістяків, що шкірять зуби до неба; всюди стоять шибениці, в пологах безперестану тече кров, борозни зрошує піт, скрізь доми розпусти, скрізь валяються в рівчаках п'яні. В усьому цьому околі нема нічого доброго, крім нашого великого дому, нашого ковчега, притулку, корабля, що вмістить усіх отих лїодей, а віднині матиме й щоглу. Прости мені".
Він розплющив очі й підвівся, шукаючи поглядом, куди відлетіло його щастя — чи не в височінь, де скоро постане решта вежі зі шпилем, у немислиму височінь. Там на розгорнених крилах ширяв великий птах, і він, згадавши святого Іоанна, промовив уголос:
— Це орел.
Та німий, що саме працював над устами кам'яної голови, теж звів очі вгору, тоді всміхнувся й похитав головою. Джослін по дошках підійшов до нього, нахилився й поскуб його за кучеряву чуприну.
— Ну й нехай. А для мене — однаково орел.
Та юнак уже схилився над роботою.
Біля найближчих пагорбів із землі з'являлись якісь горбики та клубки, ніби якимись чарами там виростали кущі. Виростали вищі, вищі й ставали людьми. За ними з'являлись інші горбики, що обертались у коней, жеребних ослиць, нав'ючених кошами — цілий караван подорожніх із ношею. Вони вийшли навпростець із-за найближчого кряжа, простуючи, мабуть, від того, що синів за ним. І рухалися з пагорба просто на нього, Джосліна, до вежі, до собору, до міста. Вони прийшли не з заходу, довкруг Холодної затоки, глибоким узвозом, вибитим копитами за сторіччя. Вопи ощаджали час, якщо не силу. І перед Джосліном сяйнуло видиво: інші ноги вслід за цими протопчуть до міста новий шлях, прямий як стріла; він зрозумів, що вежа вже панує над усім околом, вона змінила його, підкорила собі всюди, звідки її видно, створила новий краєвид, самим уже тим, що вона є. Він обвів поглядом увесь обрій і побачив, яке істинне його видиво. Вже з'явились нові стежки, і люди гуртами чи гурточками йшли ними, сунули навпростець поміж кущами, по вересовищах. Уся околиця слухняно прибирала іншого вигляду. Скоро, коли цей великий палець зведеться до кінця, місто лежатиме ніби маточина в центрі визначеного долею колеса. Нова вулиця, Новий заїзд, Нова пристань, Новий міст — а тепер ще й нові шляхи, що приведуть нових людей.
"Я думав — буде просто. Я гадав, що шпиль довершить кам'яну Біблію, стане кам'яним Одкровепням. У своєму безумі й я гадки не мав, що кожен крок принесе нову науку й нову силу. І ніхто не міг сказати мені цього. Я мусив будувати, керуючись вірою супроти розуму. Це єдиний шлях. Та коли будуєш так, люди тупляться, як погане долото, або зриваються, як сокира з топорища. Мене надміру4 захопило моє видіпня, щоб я міг зважати на це; і того видіння з мене було досить".
Він глянув униз, на невеличкий прямокутничок Пен-голового "царства", де вже було куди менше стосів каменю; побачив і маленький квадратик подвір'я з аркадами. Йому видні були навіть білі шашки, покинуті учнями школи хористів на парапеті аркади. Він перевів погляд на будинки, що ними було оточене велике подвір'я. За червоними кряжами покрівель видніли задвірки, в них — корови та свині. Он якийсь дід важко додибав до відхідка і, певний, що за огорожею ніхто його не бачить, не зачинив за собою дверей. Ще через три двори з будинку вийшла жінка: малесенька цятка білого й більша — бурого. Вона, видно, йшла до сусідів. У обох руках вона мала дерев'яні цебра, коромисло лежало під стіною. Примруживши очі, він розгледів у відрах молоко, й похмуро посміхнувся, побачивши, як вона доливає цебра водою. Жінка підняла цебра, зникла за червоною покрівлею, знову з'явилась на вулиці й перейшла її, обминаючи п'яного, що лежав у рівчаку, ліниво помахуючи рукою, а собака задирав на нього лапу.
— Слизняк.
Джослін злякано обернувся. Але Роджер-Муляр дивився не на п'яного. Він дивився кудись удалеч, на південний схід, у бік не видного звідси моря.
— Гнида.
За сімома іскристими колінами річки стояла на березі купка осель.
— Що ти там побачив, Роджере?
— Гляньте на нього, злодюгу! Зараз заб'ється в "Три барила". А баржа з нашим каменем простоїть під берегом цілу ніч і цілий ранок, поки він там не нажлуктиться. Йому начхати, що ми тут сидимо та свистимо!
— Сину мій...
Будівничий визвірився на нього:
— А мепі що? Чи вам? Ви ж свого домоглися!
Запала тиша. Ніби ударом оглушило вуха. Підвелися
обличчя мулярів, припинився стук, і шкрябання.
— Тихо, Роджере. Тихо.
— Тихо! Та я...
Роджер-Муляр закрив руками обличчя й різко сказав:
— Гей, ви там! Працюйте!
Стук почався знову. Роджер-Муляр опустив руки, але не глянув на Джосліна. Він відійшов, не сказавши більше ні слова, й важко, по-ведмежому почав спускатися драбинами.
Джослін провів його поглядом, і в нього зринула ще одна думка. "Я боюся спускатись,— подумав він.— Мов місце тут. Але спуститись доведеться, бо жодна людина не може жити серед орлів". І він примусив себе спуститися драбинами повз "ластів'яче гніздо", з помосту на поміст, а тоді гвинтовими сходами в тьмяний світ собору, на сірі щільні плити між підпорами. Він хотів дещо сказати будівничому, та між ними упхалась Рейчел, і він не зміг відмахнутись від її настирливих теревенів: "Ви, мілорде, вже не такий блідий, вам цей рух корисний; а як би я хотіла піднятись за Роджером туди, нагору, де він працює, але ж я боюсь висоти, як чистилища,— її розмальоване обличчя аж тіпалось, і все тіло теж тіпалось від потоку слів,— я мушу стовбичити внизу, серед оцього бруду, а той Пенгол покинув свою роботу, це ж чистий злочин, отакі вони є, чоловіки, ну, звіспо, не всі, є й путящі, не будемо називати на ім'я, але цей завіявся хтозна-куди, ні слівця не сказавший своїй Гуді, а вона ж, бідолашечка, нарешті при надії, така мила жіночка, і отак її покинути..."
Джосліпа підхопила хвиля шаленого гніву, люті на того п'яницю в рівчаку й на другого, в "Трьох барилах". І він гукнув до Роджера, що дивився кудись убік.
— Сину мій! Скористайся моєю владою. Пошли когось на доброму коні до "Трьох барил". І хай візьме нагая, а коли буде треба — хай скористається ним!