Та він усвідомив, що молитись іще не піде, навіть у цей великий день, день радості. І він голосно засміявся від тієї чистої радості, бо знав, чому ще не піде, знав, як здавна знав щоденний порядок: хто на полюванні, хто виголошує казання, хто кого заступає, знав, яке надійне це кам'яне судно і його команда.
І, немов та думка відкрила собою коротеньку інтермедію, він почув, як у північно-західному куті собору брязнула защіпка й рипнули, відчиняючись, двері. "Зараз, як і щодня, я побачу свою дочку в Христі".
І справді, ніби спогад про неї викликав її, вона швидко ввійшла, а він стояв і чекав, щоб поблагословити її, як щодня. Але Пенголова дружина звернула ліворуч, долонею затуливши обличчя від пилюки. Джослін тільки на мить побачив її миле вузьке обличчя, а тоді вона пішла не через собор, а вздовж північного нефа, і йому довелося думкою послати своє благословення вслід їй. Він з любов'ю й легким жалем дививсь, як вона йде повз темні, без свічок вівтарі північного нефа, стягла з голови каптур, відкривши білу памітку, а з-під сірого плаща майнув краєчок зеленої сукні. "Наскрізь жінкаї — з любов'ю подумав Джослін.— Як це виказує ота примхлива дитинна цікавість! Але це клопіт не мій, а Пенгола чи отця Ансельма". А вона, немов збагнувши власну примхливість, швидко обминула яму, затуляючись долонею від пилюки, перетнула неф і зачинила за собою двері до "царства". Він розважно покивав головою.
"Мабуть, дещо в нас усе ж таки зміниться..."
Коли двері за жінкою грюкнули, стало майже тихо; а потім у тій тиші почулись нові звуки: "цюк, цюк,
цюк..." Джослін повернув голову ліворуч. Там на цоколі однієї з колон північної аркади сидів німий у шкіряному фартусі, затиснувши між коліньми великий камінь.
Цюк. Цюк. Цюк.
— Мабуть, Гілберте, він сказав тобі різьбити мене, бо я так подовгу стою на місці.
Німий зразу схопився. Джослін усміхнувся до нього.
— Із мене в цьому ділі найменше пуття, правда ж?
Німий усміхнувся по-собачому й щось промугикав
без'язиким ротом. Джослін весело засміявсь у відповідь і закивав головою, ніби їх поєднувала спільна таємниця.
— Спитай в отих чотирьох підпор на середохресті, чи вони нічого не роблять!
Німий теж засміявся й закивав головою.
— Я скоро піду молитись. Як хочеш, іди зі мною, сядем там, і різьбитимеш. Візьми щось простелити, щоб не насмітив, а то Пенгол вимете тебе з приділу Пресвятої діви, як сухий листок. Пенгола не можна сердити.
Враз почувся новий звук. Джослін умить забув про німого й прислухався, повернувши голову. "Ні,— сказав він собі,— не може того бути, вони не могли впоратись так швидко!" І заквапився до південного бічного нефа, звідки міг зазирнути через увесь собор до північного трансепту. Зупинився біля рогу гробниці Певерелів. І зашепотів, сповнений радості, надто глибокої, щоб вино* сити її з храму:
— Ні, таки правда. Після стількох років зусиль і трудів. Слава господові.
Бо вони робили неймовірне. "Я ж цілі роки проходив тут,— подумав він.— І завжди одне було надворі, а інше — всередині, розділене так виразно, так довічно й незаперечно, як сьогоднішній і вчорашній День. Зсередини — гладенький камінь, викладений візерунками й помальований, знадвору — шершавий, оброслий лишаями; вчора — та де, один "отченаш" тому! — від одного до другого треба було пройти чверть милі. А тепер крізь стіну віє вітер. І ці два розмежовані боки зійшлись докупи. Я, ніби крізь прозурку, можу бачити по той бік подвір'я ріг канцелярієвого будинку, куди, може, якраз прийшов Айво.
Сміливіше! Слава господові. Це вже початок завершення. Одна річ — наказати йому викопати яму в середохресті, ніби могилу для якоїсь значної особи. А це — щось зовсім інше. Тепер я зняв руку на саме тіло свого храму. Як хірург, я підношу ніж до живота, знечулено-го маковим настоєм".
Джослін якусь хвильку розважався цією думкою, уявляючи, ніби тихі звуки утрені — це повільний віддих знечуленого опієм тіла, безвладно розкинутого горілиць.
Із-за гробниці почулись молоді голоси.
— Що не кажи, а в ньому є гординя.
— І невігластво.
— А знаєш що? Він має себе за святого! Хай би вже хто, а то — він!
Та побачивши, що над ними схиляється настоятель, обидва диякони впали навколішки.
Він дивився на них згори, і власна радість сповнювала його любов'ю.
— Що це ви, діти мої! Лихословите? Пліткуєте? Чорните когось?
Вони мовчали, похиливши голови.
— Хто ж цей бідолаха? Краще б помолилися за нього. Ну ж бо!
Вхопив їх обома руками за кучері й легенько посмикав, повернувши до себе спочатку одне біле обличчя, потім друге.
— Попросіть канцелярія, щоб наклав на вас за це якусь покуту. Сприйміть її так, як годиться, і вона стане для вас великою втіхою.
Потім відвернувся й рушив південним нефом до середини храму, але знов затримався. Коло тимчасових дверей у дощаній переділці, що вели з кружної внутрішньої галереї до середохрестя, стояв Пенгол; побачивши Джосліна, він відпустив своїх помічників-прибиральників і пошкутильгав уперед, ледь тягнучи ліву ногу. Мітлу він ніс у обох руках, упоперек тіла.
— Велебний отче!
— Не зараз, Пенголе.
— Будьте ласкавії
Джослін похитав головою й звернув, щоб обминути його; та Пенгол простяг шкарубку руку, ніби насмів ухопити настоятеля за рясу. Джослін зупинився, опустив погляд і швидко заговорив:
— Ну, чого тобі треба? Все те саме?
— Вони...
— Вони хай тебе не обходять. Затям це раз і назавжди.
Та Пенгол не відступав: стояв і дивився на нього з-під кучми темного волосся. Бура одежина, навперехрест обмотані волоками ноги, старі постоли — все було в пилюці. Сердите обличчя теж запорошене. Ґолос був хрипкий — від пилюки, від злості.
— Позавчора вони вбили людину.
— Знаю. Слухай, сину мій...
Пенгол похитав головою так поважно й твердо, що Джослін замовк із розтуленим ротом і опустив погляд. Пенгол поставив мітлище на підлогу й зіперся на нього. Обвів очима плити, потім звів їх до настоятелевого обличчя.
— Колись вони й мене вб'ють.
Якусь хвильку обидва мовчали, а довкола гув примножений відлунням гамір роботи. В сонячному промінні між ними танцювали порошинки. І враз Джослін пригадав свою радість. Він поклав обидві руки Пенголові на шкіряні плечі й міцно стиснув їх.