— Мовчан.
— Забор.
— Поглод.
— Стривігор.
Повернув і'д Дужові смажне лице, мідь:
— Завтра, поки сонце здійметься он там, над Білою Кобилою, прийдуть по моє слово. Не токмо що в твоє Бідунове урочище, — до самого Пекуна в гості відповідні... Хлопці до набутку!
Дуж облеплено приляг, підпер голову на розчепіреній долоні і сказав з їддю вглиб колиби:
— А того там.. заберіть зі собою!
В тій хвилі з купки ялиць вкруг овечої кошари сховзнулася хмарка, випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевілих наскрізь, паліла низка світлушок, семикрапчаток, скрипаків, приспаних блекотом і пряним пахом вовчих черешень.
У якийсь раз звид обігнувся бедрами, як п'ядун верх вориння, заморгав смарагдовими віями, мов проміж теплих сліз, і щось крилате, шурпате вшелеснулося в ялівець з головою, ніби в кубельце.
... В глубоку ніч Дужем кинуло з лігва, він провергся в радісній чуйности душі, від вражіння сили, націленої до мети.
Чув себе на верхах гір і на верхах життя. Тоя? Розумів, що її не потребує. Один раз, коли сумнівався, там біля хати вдівця, у прочуттю майбутньої обиди шукав опори її плечей. А вона, з посвітом втіхи й печалі в очах, заквітчана, мов літна діброва, слухала, як мече в юрбу слова нечувані й цвяхає ними, гей вогнем.
Тепер Тоя не. належала більше до круга його судеб.
З цим допевненням сум сплив на Дужа як блиск. Щось унутрі закупа перезрівало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або підняти знизу уверх. Сила його шукала шляхів до нової переміни.
Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотні літ йдуть, минають і він, не він, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пірначем, ні, ще не той, а хтось битий на паль проміж шальні вогні руїн, — пробіг, інший знову, в'язнений в казематах, зацитьканий в снігах...
Простягнувся полегки горілиць, впер очі в тьму.
А тоді — ясноока павутина сперла груди об одвірок і пішла вперед легко, мов по склі. До руки в завійках косами схилилася, цяткастою згардою блимнула самоцвітне, зіницями ніжила, вела... Писана краля, нявочка!
Рявкнув свист понад кутнє лігво, зимарка загула, Дуж встромив ніж свій у нявчине серце, — і лютий, впав в імлу, як сніп.
КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ
XXIX
"Ой жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорну хмару озирайтеся..."
(з нар. пісень)
Під Купальну ніч, як відьми летять на кочергах у Київ на грище, стежі Рюрика були вже недалеко Дністра, один скок від Галича.
Сам наїздник гнав обіч чернігівських і смоленських князів на чолі купи полків у шкірах та залізі. Сипалися ніби наглий град грузовиною й пісками, полями як рута, левадами в росах, під хмільний спів перебендь, приповідки смішак, лицарську пісню боянів.
Співець чернігівської дружини Ходина їхав поруч княжя, — велич у невидимій короні, окрил на ньому з багру розшитий під злотоглав, япанчиця з фіялкового шовку з узороччям, — колпак із полуміни, з чорногр соболя.
Співцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колісниці заплетеній дубовим листям...
Під Микулином поталанило Рюриков!. Галицькі полки подалися та йшли у відвороті на Галич, де була кріпка точка опертя. За ними весело поспівав Рюрик, з червоним, як лисиця, своїм сином Ростиславом. Він згадував із самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канів, Трипілля... Клекотіло у ньому, гей буря, від спомину жахливого примусу, під яким він, Рюрик, коротав свої дні й ночі у мниськім скельнім затворі, скований без ланцюгів одним непохитним словом Мстишиного сина.
Приборканий стопою переможця, коли рука пашіла до мести, як мід, він бува, читав з розпуки й нудьги у сутінках старовіцького крилоса Видубицького монастиря. Розбирав Поучення Василя Великого, Пандекти Никона Чорногорця й засипляв над Златоструєм, — пард проміж овечок білорунних...
Ликував. Бліде і темне, немов згашене, обличчя сміялося беззвучним сміхом, від якого серце забувало іти своєю дорогою. І коли похилений на гриву бахмата, всю в стрічках і брязкальцях, гнав в'юнко через галицькі землі, здавалося, що се змія, готова вжертися у п'яту босоногого.
А хижа чадь, як на весілля, текла вслід йому: буйно гомоніли дудельники на постоях, біля кострів із кітлами співали розгульних пісень мандрівні шибайголови і кричали хвалу війні захожі Варяги, піднісши уверх оковане залізом підборіддя, як вовки, що виють проти зоряних висот.
Кощеї, обозна служба й собі безжурно та глупо пирували.
Купальна ніч була. Десь там по селах бігли дівчата понад воду топити Купайла, вільхову тичку зі жмутом волошків та м'ятки, з горючою свічечкою проміж зелень, та співали веселу пісню старих часів:
— Іде Купайло топиться,
А за ним дівки — дивиться...
Хмуроока свекруха оминала колиску з червоним яблуком верх перевіса, розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без сліз, і глумливо подавала з порога вістку місячній ночі, людському поговору:
— Ой, люлі-люлі, дитя, спати!
Не на роботі твоя мати!
Ой, твоя мати на вулиці,
Розводить дівкам Купалиці...
З глибини садів, з висоти сільських перелазів відповідала їй пісня невістки, закріпощеної до суду-віку у свекри осудливої та неприязної, у мужа розтратника та п'яниці:
— Ой, як я маю виходити,
Вам Купалицю розводити?
В мене свекруха не матінка,
Дитини мені не вколише,
Мою утіху тяжко лає...
В Купальну ніч, як відкриваються сокровища, цвите папороть, а сивобороді старці сіл вбивають на черездорожах осикові кілки проти вовкулаків. Галич зловіще насупив старі брови і дожидав гостей, — не з хлібом сіллю.
Наддністрянська долина-звабниця простерлася сивими пісками, емальовими островами лісів, байдужа на все, що не було нею.
А чорноризець гуляв, — його гнучка тінь здавалася падати на ціле місто, обведене потрійним валом, палісадом з могутних ціляків, рівною зверху, як улиця.
Воно щораз горіло наново від пожежі мідяних кольчуг, списів зі сталі, крилатих шеломів, високих...
Крізь вирізи у срібній блясі, що опускалися з його шелома на обличчя й шию, аж по груди, Рюрик глядів дремливим поблиском очей, як сонце, що викотилося, — криваве.
Його кістлява рука мстила і перед очима джури, який не вспівав подавати йому стріли, літали багрові різки.
Полудневих воріт боронив Милоніг із Бобрики, одноокий Кмита і оба Хиличі, Лазар і Марко, їх сили скріпляв десяток чорночубих Радивоевих синів, кушнірський і кравецький цехи, сотка угорських лучників.