— Одрина свобідна... —-сказав вічливо. — Хіснуйте!
Не витерпів:
— Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажіть, пробіг... Впрочім, я майже певен, — ви Романова княгиня?
Голова в завої похилилася легко, засвідчила правду, уста були здержаніші, не виронила слова.
— А в мене, великий Боже! — грамота до вас від мойого короля, боголюбивого Андрія. Я супроводив його, бачите, у квапній дорозі на Бардуїв і Телич, верхів'ями Теплі, Вислокою й Вислоком, а там ми й розлучилися, він на Волинь, а я з оцею грамотою у Галич, до вас.
Поліз за пазуху шукати, але рам'я чогось зупинилося опівдороги:
— У вас, милостива княгине, немає нічого, — (він очевидячки мнявся) — чим закріпили б ви своє право на оцю високоважну грамоту? Відповідаю своєю особою.
У рум'янці несподіванки, у якій прочула радісні двері з круговороту тривог, княгиня сягнула по п'ятибанну кедрову церковцю з клейнотами і добула діядем княгинь: це були нанизані на дротики золоті гранчасті таблички з обликом ангелів і Христа у водах Йордану.
О, як солодко лелів червоний камінь у сріблі! Як достойно горіли краски у жженій емалії вкруг чільця!
Язиковід із Хуст сказав у побожнім схвилюванню:
— Йду, як бачите, на блиск анфраксу і находжу його! Світ рубінів вні риз сіяє...
Чернець із Польщі згомонів щось там крізь сон, проте захропів знову.
— Хто цей? — поспитав цікаво посол Андрія. — Яка мамрота!
Що він там плеще?
— Лестьків вірник, Рафаїл, у Краків нас проводить.
— І треба ж случаю! — сплеснув у руки духовник. — Зустріч і справді дарована небом!.
Тепер він, не гаючися, доручив княгині грамоту, що її беріг у нутрі теплого зарукавника під рясою, зашиту в паволоку.
Це був прямокутний зверток пергамену з десятком ріжно-кольорових печаток із живиці, закріплених на узлах із шовку продовж ширини тексту. Як поганські біжниці на розпутті, кожна про себе, з островерхами, — так наївно й простолінійно торчали букви королівської грамоти, змальованої під блакить основи пергамену.
Текст звучав:
— "Йду на Володимир, ізсічу Лісконогого, озму град тобі. Течи і'д Волині со чадом".
Слідував підпис Андрія, не підпис впрочім, тілько його скорочення, найбільше істотний зміст королівського імені. Він був замотаний в гущавину фантастичних кругів і майже незрозумілий для ока профана.
— Правду кажете, — засвідчила княгиня, — стріча дарована небом. Світло у тьмі!
Вона взяла весело пергамен, збирала прожогом дорожні статки. Акланові доручила вдягати дітей: поспіх і тишина! Новий уклад подій виявив одно безсумнівне: — Андрій йде на Володимир з власною метою на оці, стара зарва з Лісконогим не дає йому спокою. Коли ж Андрієва мета для неї — поворот до Мстишиного гнізда, коли вона — передача батьківщини її дітям, не час на вагування! В погоню за моментом!
Чула, як кріпне в пориві завзяття, як гартується воля для перемоги, і уперше в життю вона зрозуміла другий змисл Романових стремлінь, відчула всю власну силу, притаєну й невидобуту. Нею вона пробиватиме наново шлях досягненню покійника, що лягло в руїну сполуці земель, об'єднанню народу.
— Що вдієте, княгине? — заговорив з шанобою язиковід.
— Їду на Волинь, — відповіла просто. — Ви ж як?
— Повертаю на той бік гір, мене ждуть. У Лелесові тепер сиджу, мниських реформ ради.
Він вказав чернця, прихиленого в знемозі над столом, і засміявся без голосу, одною біллю чудових зубів.
Княгиня осміхнулася й собі та поклала золотий гріш під пальці Рафаїла, витрат ради...
Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, ніби в день свята. Як далеко вслухатися в гомін поранку, щебетали чечітки, синиці. На болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона світила пасмугами проміння проміж незабудьки.
Втікачі повміщувалися у глибині воза, — на кедровій скриньчині, перевитій парчею, княгиня оперла малі ноги.
Аж тепер Аклан віднайшов себе знову, — він з насолодою ухопив віжки.
Вдарили з черездорожжя не на глітний Звенигород, тілько на Бужськ, куди потйхіше.
ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ
XXVIII
"Видно того легіника
Кінець полонинки,
Як розчесав жовту косу
Аж до ременинки".
(з нар. пісень)
Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забіліла підбоєм уверх, ніби стружинами світла проти неба, глубокого як індиго. Дуж відітхнув з пільгою й наслухував, тоді розхилив кущі понад дебру, завалену трухлою тлінню ялиць.
Тічня супів скричала упротяж над тілом мертвої лані, відтак упала знову на свою ласу добичу і роздирала її з диким лопотом крил. Над ними кружляв орел короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров'ю.
Він вимарав пір'я, мабуть, тоді, коли падав на ящірки й вужі в гущавині, або коли шарпав тетерю, ситу афинами, як хлібом. Мутний зір стервників осунувся у жорстокій радости глубоко під повіки, з носових ям струїлася слизь. Червона суконка лані лежала під ударами клювів от як лахміття.
У цей раз нутро землі згомоніло стоголосом, горами стряс грім. Праворуч Дужа покотився в дебру цикльопічний бльок каменю і вкрив собою і супів, і ланю. Тілько ярко-червона пляма на обриві скелі засвічувала лісову трагедію.
Аж тепер Дуж відчув, як невимовне сумно й суворо вкруг нього. Він пустився уверх ходом легким як танок.
Гори, на яких чорні смереки виборювали собі з розпукою місце для життя, двигались оперідь юнака, як скам'янілий похід градових хмар.
Ще далі дерева зникли з овиду: один тілько червоний бук ліз невсипуще вгору й сік мечами коріння сіро-жовті зірвиска скель.
Висоту слідно було по чудово легкім повітрю, по дивних лініях цвіток...
Ховзькі стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещувалися сліди вепрів, медведів та рисів, як лісове письмо, доступне вибранцям. Дуж розумів його, і коли глядів на зміст знаків проміж коріння, розгорювалося його серце: він бачив гибкі ноги звірові, ікли з хижим виблиском на кругловині, очі п'яні з жаху й ненависти, живий карніоль посеред тьми.
Ще смакував насолоду повних споминів, коли знічев'я дрогнув і став, — на відшибі торчало фантастичне марево, ні, вежа з костей, вишліфованих до білої іскри, як дзеркало. Хтось двигнув її в чолобиття кровожадному ідолу старовини? Ставив як забороло щезникові у жертву, нікому не зрозумілу?