— Омрачило мене, привіз собі мерця під поріг. Жупанець на ньому як день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь:
— Садівникове заліззя де? Виберем яму в ярі, поки ще досвіт. і час... Діли ж зі мною радощі й смутки, дружинонько, розрадо!
Не ховай своєї величности за квітки й занавіси... Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я!
Волік її у виноградник, у піврозвалену повітку між травами, де садівник клав на ніч своє знаряддя, а ненависні слова пашіли на її плечах, як подих пекла:
— Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно...
Випрати б із крови, а?
— Остав! — боронилася дико у сміхові наруги:
— Ось боярин... Княжий осьмник, га-га!
Оподалік поточини, під кленом, обитим з листя, горілиць простягнувся юнак. Дощ стукотів об чоло без порюка, слезив повз брів, здвигнених острим здивуванням, мив криваву піну з уст, на яких застигло слово, промовчане навіки: сльоза, що вже ніколи не збіжить із вій.
Спохитнулася об стрижку своєї хусти:
— Ольстин!
— Еге ж! — засвідчив нерадо, — він...
Дими досвітку займалися над полем, як руки обоїх, гнані жахом, неоднаковим, обрівняли вирву проміж горбовиння і боярин заговорив опівголоса:
— Ходи...
Йому відповіло мовчання.
Ждав ще майже весело, коли вона у жалібному пориві заплакала навзрид, б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:
— А будь же ти проклят від Бога й від Перуна! І нехай ні мої сльози живі, ні тамті умерлі не падуть на оцю хусту, або на землю, — тілько на тебе, на тебе, на тебе!
Рожевий кабатик двигався на грудях Ясині стомленим віддихом.
— Несамовита картина, — сказала з дрібною дрожжю пліч. — Я воліла б почути пісню гірського гнізда.
Жінка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осміхнулася до своїх таємних думок і несподівано постелила голосом, ніби сонцем по верхах гір.
Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сірими очима, а тоді... солодка й неждана пісня пронеслася ніби полонинський вихор над гребенем Чорногори, розсипала сліпучі квітки незнаного вирію, заграла ледом-стужею шафірових висот...
Це була пісня, підслухана напевно птахами Бескиду, та сама, якої ритм відмічували стрімкі, мов урвища, оклики й сміх під саме небо...
Давно тому, в заранні літ, вона ж не хто, співала її у гірському гнізді Ігельда.
НАВОЙКОВА СІМ'Я
XX
"У новую світленьку заховалася,
Та в новее платтечко убиралася,
В золотеє зеркальце удивлялася,
Сама своїй красоньці дивувалася..."
(з нар. пісень)
Боґна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мідяним зеркалом і поправляла прим'яті згортки завої. Тут висуне повісмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розглядає себе... Сіро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по самий рясний приділ, що ляг віялом на землі, підчеркала її хитру вроду, гнучкий стан, білину зрум'янених щок...
Два недолітки з високо підголеним довкола голови волоссям дерли саме один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з розхристаного одіння, з ходачат по-розснувалися по долівці рябі плетінки. У глибині вікна видно було швачку, як куняє, шелестить тугим шитвом, в'яне.
— Цитьте! — скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькі очі й наслухувала.
— Живе Господь у слугах своїх... — роздався з порога чийсь вкрадчивий привіт.
— У добрий час, патре Рафаіле!
Сплеснувши радісно в долоні, як дівчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у світлу світлоньку, пусту.
Стояли там здовж стін ослони вкриті налавниками, дві-три. скрині із смугнастого бересту, під коверцями, а в куті кіот з оливним світильном.
— Миром коло вас, боярине?
Боґна залилася рум'янцем захоплення:
— Живемо, як в обітованім краю, любий патре! Ви з Кракова?
— Передвчора. Втомився я дорогою серед рідних злиднів, убожества й тьми. На замку — грубо, просто... Наша вітчина задихається пісками, чахлою сосною, багном... А, забув: від єпископа Фулькона благословення.
— Спасибіг! Сідоглавий брат моєї матери не забуває мене в чужині. Чи все няньчить він собак та годинники мудрує? Ви були там? Бачили його збірку старинних теодолітів та ґномонів? Вавілонські хронометри з трикутними вказівками, як носи? Цифровані по-арабському пугари, жіночі уперізки зі складаних у слоневій кости пластинок з рисунком зодіяка в емалії?
— Оглядав. Вигрібущий ум громадив ті дива. Але важніше всього: Лестько, князь наш, надіється, що коли на це прийде пора, пособите одній важній справі.
— Я готова тілом і душею! — згомоніла Боґна і поблідла від побожного схвилювання. — Кажіть, про що йде річ?
— Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довірочній розмові.
— Вас? Це неймовірне!
— Просьба Лестькова до вас, повторюю.
— Спробую, патре, очевидно. Всіх хитрощів ужию, будьте певні.
Засміялася бадьоро й говорила далі:
— А тепер питайте з черги про успіхи нашої місії за час вашої відсутности у Галичі! Наша "колиска" перенеслася оноді до власної хати, схованої у глибоку зелень перед непотрібними очима. Від самого досвітку матері з дітьми текуть. У запопадливої Агнії, ви ж знаєте? пекара Кукши пасербиця... сходяться на забаву діти цілого підгороддя, кожне одіте нами, пригріте, хлібець д'хаті несе... Отак ми схиляємо до себе непомітно цих найчисленніших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкішне крісло...
— Труду не жалієте, боярине. Ляховка з вас без догани.
Боґна заколихала головою:
— Труду, патре, не має ніякого! Вони прості, добрі. Приносить мати дитя: возміть, каже, задавка пішла, в хаті не збережу! Четверо було, якби хто руками зарізав і пішов. Ось вам послідне.
Засміялася тихо:
— Очевидно взяли ми, наші молитви твердить уже як сорока. Повернулася в'юнким нахилом д'зеркалу, звідки просіяв ярко блиск її упліток під завоєю, й правила солодко:
— А ще одною добиччю хочу похвалитися, мій же це подвиг, не чий! Живе ось недалеко золотар, Байдук...
— Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгині до Кракова.
— Цей Байдук, — продовжала Боґна, — подружився торік, весною, — молодесеньке дівча взяв. Чайку... Ні гривни за нею, і ні звертка полотна... Тілько всього, що очі й коси понад всі. Сам він дука, тому імення...