Мріяв уголос:
— Ось Коснячка шлях літком, ось де мій у весні!
Він виждав, рад почути дівоче слово, але не було ніякого. Зате юнак відчув гостру студінь у серці, ніби там вдарив град.
Це, певно, тому, що саме тепер Ясинині очі повернули до нього дуже здалека.
То Юра в нерозумінню нахилився, хотів розсіяно зняти в'янь з рамена дівчини, та в сій хвилі Борвій злетів на нього свої камінними лапами, а з очей пса бризнули світла, як трава.
І Юра ще глибше, тепер вже зовсім очевидно відчув прірву в тім місці, де ніжки з задертими носиками поринали проміж плетиво винограду й цим соняшним острівцем стежини, де стов сам, мов згашений доразу.
Дочка Словита опустила тепер м'які кінчики уст і заговорила в простір до себе:
— Значить, добре глядіти з безпеки, як другим серед огню крови тебе потрібно? Значить, весело верстати ліси, степи і морд як стогне о поміч земля твойого роду? Ми не для себе, Юро... Мені іноді здається, що мене жде окреме призначення, важніше за твоє й моє щастя. Як думаєш? Може принесу за когось каяття? Жертву за мій рід, за край? Я так хотіла б вчинити щось сміле, високе, не для того, щоби гомінко пройти, а просто тому, щоби не жити даром...
Слова її плили, розгойдані власною силою, як джерело на поворотах:
— Відтепер, коли спохмарніло над головами, жах перед завтром облетів серця, не має мені спокою від душевної спраги: хочеться до болю оцими руками видерти жало чиїйсь грубій перемозі, якийсь роззолочений стяг подержати, хоча б хвилину у стиску випрямлених рук, світлоносицею білою походити проміж бовдури будня...
— А от, мачаєш губи в соняшнім повітрю, як у меді, й веселить твоє мале серце те, що я біля тебе. Велике сирітство народу, громи, що причаїлися вдалині, хвилюють тебе понад дійсну потребу. Остань моїм світельцем тільки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту!
Не було відповіді: Ясиня гляділа в застанові на стіни міста, сповитого у хвалу. Звідтам йшли до неї слова тихше шепоту, запевнення твердіще криці.
НА КРИЛАХ СЛОВА
XVIII
"Заграй же нам, музиченьку,
Білими пальцями"...
(з нар. пісень)
Тереми, звернені п'ятьма засніженими вікнами проти карпатських борів, обрубаних Чечвою та Дністром, осотували вечірні тіні. Мариця колихала менше княжа, — на ослонах край високих свіч тулився зі шиткою гурток жінок, у колін Ясині п'ятиліток Данило.
Мариця розказувала:
— Ще зачім князь-отець поклав літком ногу в стремена у бій з Лестьком, на смерть, зустрів мене в зільнику, як брала я ласкавець на купіль князькам. Каже мені з осміхом, світле сонечко наше:
— Марице, говорять, ти будьте гадуха на весь дворецький бабинець! Вгадай мій сон! І править:
— Мені звиділося на зорі, що я двигнув рать на Польщу, став проти Висли. Гляджу, на зарінок упали птиці, сірі та багруни, щигли й горобці. Стілько, що бров'ю звести: сірих ні сліду, поїли їх червоні! Що за приміта, Марице?
Мені студінь пішла по плечу:
— Господине, — кажу, — сон цей зрадливу засідку сповіщує, сокотіться!
Він схопився іти, зі шкиблею бабою які там розговори! Потряс чубом, як вітер бором, рукою по мечеві, — засміявся:
— Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, старухо, нікого на світі!
Поколихала хлопчика, банувала опівголоса:
— Пішов від мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лісові, що на нього сонце попалом паде...
— 0-ох! — зітхнули жінки й з гореччю захитали головами в прозорих завоях та гостроверхих чільцях, старовіцьких, аж забриніли змієвики й жемчужні низки, жовті й білі. — Відлетів ти навіки, покинув нас, господареньку, господиноньку!
Вдова сяніцького посадника Шварна перестала на хвилю пряс ти кужіль, тягнути нитку як промінь і круглими словами немої у золотий кубок подзвонила:
— Не охайте, подруги, проти ночі — прошу я вас! Це домовиі кам не до вподоби! А віщування смерти у княж-дворі ще від! тогідної куті появлялися... Маркітний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з рук, як зачернув на коляду з першоі страви? Тямиш, Ясине, як торік на Русалчиному тижні під вікч ном князевої одрини виросла щириця? Не говорила я тобі, що вона когось то на могилки закликає?
— Ми вирвали щирицю з корінням, та через неділю друга зазеленіла, — вповіла Ясиня і вдумчиво підвела очі з-над силянки, що її вишивала в квітки та пави.
В цю мить Шварна підвела очі та злопотіла рукавами з чорною заполоччю, ластівчаними крильми:
— Боян! Боян правцює в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядіть!
Облягли грудьми підвіконники в мрачних нішах і виїмок шиби, крізь який в ошаделині біліла модрина, чорнохрещата.
Темінь згасила крайнє вікно...
Це мандрівник у борсучій киреї перемигнув світлом і біллю, — у впадинах сукна жевріли тіні, ніби руда на вогні, червоно.
За ним ішов черевань у беберянах, брови як повсть, очі іскрами, ніс гей вежа, з чолом водно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг Перемишля: рись серед скоку.
Низькі хороми відбили луну голосів, один хриплий, надточений хмельом, другий перевитий стужею сумерків, закурений снігами лютневих доріг. Він пригадував прибій великих хвиль, aбо музику дзвонів у скловім повітрю.
Гості увійшли в широку вітальню зі скринями, ослонами, кіотом, — проти них, у світельці, сиченім маслом, змерехтіла ікона, надихана таємним теплом річей, передуховлених мольбами...
Боян похилився у поклоні чорному обличчу, а тоді занява своєю гуслею, закутаною в лудиння, як жива істота. З пошанов помогли знатному скитальцеві роздягнутися й відібрали від нього інструмент, що сіяв зимном і склицею дорогого дерева.
Ясиня присунула і'д столові одно й друге високе крісло під медвежою шкірою, клала хліб і сіль на точеному тарелеві білого явора. Вмивальну чашу поставила осторонь на ослоні, із веренькою шитою в дубові листки праворуч...
... Не орлині крила під небом лопочуть: це пісня гойдається верх струн, як білі овечки липнуть до себе круглі жіночі рамена і грядка голов в уплітках, покрасах хиляється від насолоди в такт акордів, у продзвін пісні.
Струнко у кріслі усіла княгиня, як горорізьба на сріблі, пальці цупко стулені на колінах, лице чисте, далеке.
Пан Перемисльний придержав старшого княжича проміж колін, але він і там тупцює, мов у танку, мов серед ігри.