Штрикнув на зазив із гомінким ляском босих п'ят, а разом з ним то підводив крила, то опускав їх могутний, пругастий птах, що сидів насуплено на його рамені, з очима, прислоненими твердим шеломком-беретою, і час до часу клював ізлегка руку свойого носія, одіту в грубу шкіряну рукавицю.
Чорна, коротка голова птаха з піднесеним чолом була закутана в кругласте пір'я, під яким ховалася нерухливо звернена навпрямець світло-брунатна дуга очей. Голубий налет мроїв на темних опругах летівок, що їх полегки щибав вітер.
Птах поводив іноді допитливо головою, а тоді стрижка пер довкола ух біліла чітко, як коли вуса, — луками.
Може мріяв про рідні скелі в димах диких потоків, рожевих від вересу? Згадував необняті шуми ялиць, мову вічности?
Це був скельний сокіл із-за тридев'яти земель, із даху світа, з країни Обезів. Боярин купив його у Суздалі, де сидів гостем рудого князя Ростка, коли на хрестини його першої доньки Евфросинії Ізмарагд з'їхалися чужесторонні купці з усяким добром своїх країв. Й обезьке пахоля привіз, птиці пістуна відповідного...
Княгиня підводила саме нитку й очі верх шитва: чудувалася без міри пестрому явищу, казочному хороводові. Коли ж боярин підійшов і'д ній чолом і рукою, вона поспитала проміж два стібки голкою:
— Що вас приводить, Дарославичу?
Він осміхнувся в пошані, але ще мовчав змістовно, а далі. рознімилося бояринове серце й уста:
— Сокола в дарі у ніг ваших складаю, княгине... Пес, кінь і сокіл — трійця, без якої ловцеві не бути, а ви ж радо герцювали колись за звіровою. А ще не зараз такий сокіл народиться, як оцей! Собаки йому не треба, сам добичу відносить! Не на фазанів, — на рися його пускати не сором, а лис йому гра щонайвеселіша! І людей травить уодно, як дич!
Помовчав, непевний в собі:
— Оборона вам буде в невеселу пору, коли другів, як я, поблизу не видно...
Тут Дарославич облетів обличчя княгині мрійно — палким зором осіяним із глибин сподівання, сам низько поклонився удруге, ще й загукав на служку, птичого пістуна:
— Гей чолом, Нурла, проси милости!
Обезьке пахоля стукнуло кучерами об стежку, аж тороки забігали дрібно по землі, ніби золоті ящірки, і глухо задзвонило стальне повіддя, яким заковано пірнаті ноги сокола, колюмни сили.
Але княгиня гляділа вже подальше обох за отчичем, срібною шапочкою: він застібав якраз розсновані ходачатка, прихилений посеред стежки. Доки не покінчить якслід, не кине нізащо... І помогти не вільно, сам, сам!
Про що думали строгі, промінні очі під чільцем вдовиці? Гнів, образа, чи почуття небезпеки двигнули сторожко молоді брови?
А Дарославич, сам не свій, говорив із веселим видом та свідомістю ошибки одної за другою:
— Двацять чотири соколи у мене, ватага лягавих котюг, кої щонайвороніші, та ніхто не давав стілько радости моїм ловні дням, як оцей красунь дербентських борів... Я зрубав собі хаті серед піль і ліса та жив у ній всю торішну осінь: сокіл, пес і я.
(Від крилатих згадок обличча Дарославича теж будьте діста. крила:)
— Буває, держу на руці розбишаку, то серце у висках із втіхи лопоче, — зірву шапку з кичкою з-перед очей сокола, кину його на солукву чи перепела і он... хижак кружляє в піднебессю, я й він зв'язані невидними нитками одного на світі хотіння... Понад усі слова чар такого зв'язку з душевним життям ловця! Я стаю тоді гордий, що заволодів чудовою істотою. Розкажу, лиса спійме , живим, захочу, вовкові виклює очі в борні, пустить у світ сліпця... Цей сокіл, — це друге Я, це неспокійне серце моє... вам...
В той раз княгиня встала з шумом рясненьких шат: перед нею і майнув оце ще раз настирливий блиск в оці боярина, та упокорення залило її душу від прочутої вже гри, від рахунку, в який входила її особа.
— Не може цього бути, Дарославичу, — (черти стали як криця) щоби я приняла від вас дар, такий небуденний. Шукаю думками рівновартного для вдячної відплати вам і не находжу. Задержіть цього пірнатого красуня і далі для себе, з черги я прошу вас о ласку!
З лиця Дарославича втекла миттю вся кров. І всупереч правилам ясного ума, приворожений величною ціллю, що відсувалася в недосяжне, він глупо наставав:
— Квітко Троянової землі! Хіба погорджуєте моїми вірними службами, виявом моєї відданости повік? На Бога й Перуна, не відійду, аж вблагаю вас схилити до моєї проіьби сонце вашого обличчя!
Він погинався у вертких рухах світової людини: вродливий скоморох у парчі, вуличний крикливець, що захвалює чужинецьку невидальщину й себе.
Та сяйво жіночих очей стало вже грозовите:
— З хижаком ви набулися, Дарославичу, й переняли обичаї. Залишіть оці лови, — мене!
Голова княгині в пливких тінях серпанка подалася з гнівом успять, руки дбайливо згорнули вишивку й оставили боярина пестрим стовбуром посеред саду.
ВЕСІЛЬНІ ПРИМАРИ
XVI
"Ще сонічко не сходило,
як до мене щось приходило.
Приходила моя матінка,
приходила моя рідная —
Не снідала и не обідала,
тільки мене тай відвідала"...
(з нар. пісень)
Того року осінь квапилася як ніколи, судьба щадила княжого житла, зачіпленого над Галичем, ніби вірлине гніздо, — в такій порі ворогові набігати годі! Проте завзятці Ольговичі двигнулися навмання, підійшли з доброю силою чималий пай дороги, та під Микулином зачули щось недобре: бояри не пустили краски, ніхто назустріч їм не зронив слова, надії на поміч із нутра галицької землі завели. А коли стали доскакувати всякі видці та послухи з новиною, що Угрів у Галичі що хвої, що листу, — вернулися похило... Йно загуло за ляском, за гамором, іржанням коней, поблиском шеломів, ще й димом верх піль...
А дощі стали вже переганятися, бува, всеньку днину по толоках, зарінках, коли ж трапилося сонце над головою й розвеселило душу рік, борів, звірови, людини, то на рівні з мандрівною пташнею стали текти у свої далекі прихилища коробкарі з пестрими лишками непроданої марфи, міняйли з голками, пряшками, бовтиками, басаманом, куклами, гребінцями й другим веселим крамом, — припочивали мало! Ой, скоро пряла стужа сиву склицю верх ставів, ще скоріше затягала сріблом темненький лужок, чорний гай, — витріщувала нерухливі очі проміж гілля, про смерть нашіптувала, про смерть...